Олександр Кожушко з Тростянця був звичайним хлопцем із великим серцем і мріями. Замість цього він обрав шлях захисника України. 17 жовтня 2024 року він загинув на Курщині під час артилерійського обстрілу. Світлана Григорівна поділилася спогадами про сина, якого вона виховала сама та яким безмежно пишається.
Мама Олександра Кожушка створила петицію з проханням присвоїти синові звання Героя України посмертно. Так вона хоче вшанувати його пам’ять і віддати належне мужності та самопожертві, з якими він боронив Україну. Для неї це важливо — щоб люди пам’ятали, якою ціною дається нам свобода.
Дитинство та шлях до професії
Маленький Олнесандр, якого вдома лагідно називали Санька, Санич або Сан Санич був жвавим і товариським хлопчиком. Народився він на Водохреще і, за словами мами, "був сином Бога".
"Гарним був хлопчиком. Як усі діти — шибутний, розбалуваний. Але він добрий був. Багато спілкувався, мав багато друзів", — згадує Світлана Григорівна.
У дитинстві Сашко мріяв стати пожежником. Коли Світлана з сином переїхали до гуртожитку, маленький Санька вже проявив себе як самостійний і відповідальний хлопчик.
"Я йду на роботу, я по змінах робила на фабриці, я йому розповідала, що треба допомагати мені. Він це робив. Коли я на роботі, він питав у всіх: "Коли мама прийде? Скільки там часу? Чи скоро вона прийде? Бо мені треба все зробити, у кімнаті поприбирати, щоб був порядок, бо мама заморилася", — розповідає жінка.
Дуже рано Саша самостійно освоїв комп'ютер. Ніхто йому не допомагав, він навчився всьому сам. Після п'ятого класу перейшов до четвертої школи, а після 9-го класу пішов навчатися на оператора комп'ютерного набору та верстки в Сумах.
"Він проходив практику у нас тут, у Тростянці. Був дуже в захваті, казав: "Якби тут залишитися і працювати". Йому сподобалось", — згадує мама.
Служба в армії та робота до війни
У 2016 році Сашко пішов служити до Національної гвардії. Служив під Києвом, виїжджав на охорону Офісу Президента. Після служби повернувся до Тростянця і почав працювати на місцевій фабриці.
"Після армії його зразу забрали на фабрику. Він працював на лінії оператором. Він розумів комп'ютер, розумів усе. Ніхто на нього нічого поганого не казав. Усі були в захваті від нього", — розповідає мама.
Фото з армії
"Якщо не я, то хто?": від мирного життя до захисту України
Коли почалася повномасштабна війна, Тростянець опинився під окупацією. Після звільнення міста Сашко разом зі своїм другом, хрещеником Світлани, пішов до військкомата.
"Я йому казала: "Сину, що я буду робити?" — бо після інсульту в мене досі проблеми зі здоров'ям. А він мені каже: "Мам, якщо не я піду, то хто? Я не хочу, щоб вони знову прийшли до нас. Я не хочу, щоб вони були на нашій землі. Я зобов'язаний захистити тебе, тьотю, братів. Мам, не переживай, все буде добре", — згадує матір слова сина.
Через те, що Олександр май військовий досвід після строкової служби, його відразу забрали до місцевого ТРО. Проте тут він пробув недовго, згодом відправився у найгарячіші точки. Півтора року воював на фронті. Був на Донеччині, потім потрапив до 58-ї бригади. Коли він був у Кремінній, мати почала збирати документи, щоб демобілізувати сина через свій стан здоров'я.
"Я йому кажу: "Синок, я прошу тебе, ти мені потрібен". А він: "Ні, мам, я не можу, тут і Антошка (його друг), тут мої побратими, я не можу хлопців кинути", — розповідає Оксана.
Все ж таки матері вдалося вмовити сина повернутися додому, але одразу попередив: "Мам, ти не думай, я ненадовго. Півроку побуду вдома, ну, рік. Я знову піду до хлопців".
Загалом про свою службу Сашко розповідав матері небагато, щоб вона не хвилювалася. Мати навіть не знала про підвищення. Лише згодом вона дізналася, що син пережив чотири контузії.
"Саня скаржився, що постійно болить голова, я кажу: "Давай перевіримося". А він: "Мам, у мене чотири контузії, що тобі ще треба знати?" Я кажу: "Чого ти мені не сказав?" А він: "А навіщо воно тобі? Це моє здоров'я. Ти думаєш, що я не піду служити? Я піду знову", — згадує мати.
Останні дні Олександра: "Мам, ми штурмовики. Ми скрізь маємо бути"
Згодом військова частина знову викликала Сашка, і він пройшов комісію. "Він сказав, що піде, і все", — згадує мати.
У серпні Олександр повідомив матері, що потрапив у 80-ту штурмову бригаду. "Я кажу: "Синочок, ти що? Може, поміняти?" А він: "Мама, ні. Це найкраща бригада. Я дуже радий, що я туди потрапив. Тут дуже гарні хлопці", — розповідає Світлана.
13 жовтня Сашко приїжджав додому на годину. Під час його візиту мати почула голосове повідомлення, яке слухав Санька про виїзд на Суджу ввечері.
"Я кажу: "Як Суджа?" А він: "Мам, заспокойся, це нормально". — "Чого туди, синок? Ти казав, що ви будете тільки на кордоні Сумщини". — "Мам, ми штурмовики. Ми скрізь маємо бути", — згадує останню розмову Світлана.
Перед виходом на позиції Сашко написав матері: "Я сьогодні виходжу до хлопців". На її питання, навіщо він іде, відповів: "Я хлопців не кину". Він також сказав, що видаляє всю переписку і, можливо, не братиме телефон, бо там багато інформації.
"Він сказав: "Мам, день-два, і я вийду. Ми зайдемо і вийдемо. Не хвилюйся. Два дні в мене не буде зв'язку, просто не переживай. Як вийду, я тебе наберу", — розповідає мати.
16-17 жовтня зв'язку з Сашком не було. 18 жовтня матері повідомили, що він зник безвісти. А 19-го вже прийшло повідомлення про загибель.
За останніми знімками з телефону Сашка видно, що 17 жовтня об 11:59 він ще був живий. За словами побратимів, він залишився моніторити ситуацію, коли інші вийшли. Під час артилерійського обстрілу Олександр Кожушко загинув.
Петиція про присвоєння звання Героя України
Нині друзі та рідні Сашка ініціювали петицію про присвоєння йому звання Героя України.
"Всі кажуть: "Подавай петицію, він наш герой, він для нас герой. Він нас захищав, він за нас життя поклав. Хай всі люди знають, що він теж герой", — розповідає Світлана.
Петиція чекає на підтримку українців. Мама просить небайдужих підтримати її, щоб вшанувати пам'ять сина та всіх загиблих захисників.
"Наші хлопці вже не скажуть нам: "Привіт", "Доброго ранку", "Як у тебе справи?"... Ніколи в житті не спитають", — каже жінка зі сльозами.
Олександр Кажушко, позивний "Твінджі", назавжди залишиться в пам'яті рідних, друзів та всіх, хто його знав, як хоробрий захисник України, добрий син і справжній Герой своєї країни.
Петиція
Взаємна підтримка у родині
Незважаючи на те, що Сашко був дорослим 28-річним чоловіком, між ним і мамою завжди були особливі стосунки. Світлана зізнається, що дуже хвилювалася за сина:
"Він, бувало, поїде до друзів попити кави, я хвилююся. Я розумію, що він дорослий. Він мені казав: "Що ти мене контролюєш? Я дорослий", — розповідає мати.
Сашко відповідав матері тим самим. Коли в 2021 році Світлана перенесла інсульт, син доглядав за нею: "Коли в мене стався інсульт, Санька доглядав за мною. Він мені був все. Я ж заради нього піднімалася".
Вдома Сашко завжди допомагав, коли мама хворіла і був її опорою у житті.
"Мам, надо поїсти", — казав він, коли мати відмовлялася від їжі через хворобу. І готував для неї картоплю, яку сам любив: "Було так смачно".
Світлана згадує сина як дуже доброго і веселого хлопця. У нього не було образ на когось, він підтримував інших.
"Він не заховався, нікуди не втік, а навпаки рвався до хлопців. Я дуже вдячна Богу, що в мене такий син. І я, як мама, я свого сина правильно виховала. Я горджуся своїм сином. Він не заховався, нікуди не втік, а навпаки рвався до хлопців", — з гордістю каже мати.
Слідкуйте за нами в Facebook та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
