Олександр Мірошніченко “Магніт” з 2014 року знає що таке війна. Тоді його призвали в АТО, де він служив рік, після чого демобілізувався. У 2020 його ніби знову щось туди потягло. Він прийняв рішення підписати контракт, то ж повномасштабне вторгнення зустрів на позиціях.
У день коли ми спілкувались з братом - Романом Мірошніченком, було 40 днів після смерті Олександра. Матері надзвичайно важко переживати втрату сина, без пігулок вона не може. “Було два крила - одне відрізали”. Брат та сестра, два сини, друзі та рідні залишились без усміхненого Сані.
Дитинство та мирне життя непосидючого Санька
Олександр Мірошніченко народився у 1979 році та ріс у багатодітній сім’ї. У батьків їх було троє Олександр, старший брат та молодша сестра. З дитинства він був непосидючий та активний, яким і лишився у дорослому житті. До садочка не ходив, бо був у бабусі, закінчив школу №3, а зрештою й Тростянецький професійний ліцей де здобув професію столяра-тесляра. Згодом став курсантом та проходив навчання у військовій частині Київської області. Потім служив у Чернігівській області у гаубичній самохідній артилерійському дивізіоні, де й отримав звання старшого сержанта. Працював на місцевих підприємствах. Через час разом з братом Романом зайнялись будівництвом.
З улюблених занять Олександра - рибалка. Брат говорить взимку міг на місяць все закинути і через день ходити на ставок. До заліза також мав пристрасть. Одна з них тягати залізо, щоб тримати форму, інша перебирати мотоцикли та ремонтувати їх.
Все життя Роман та Олександр були пліч-о-пліч, бо мали зовсім незначну різницю у віці - 1 рік. Дитинство, школа, ліцей та навіть робота. У них і друзі були одні на двох. З ким дружив Рома, з тим дружив і Саша.
“Літо ми проводили у бабусі у Краснопільському районі. Ми ще були зовсім малі і полізли до копанки. Я впав у воду і Санька мене за ногу витягнув. Майже втопився, але брат врятував”, - згадує Роман.
Всі рідні були навколо нього, він завжди їх збирав. І родинний зв’язок підтримували також всі через нього. Харизматичний, з почуттям гумору й душа компанії - таким лишається у спогадах Саша.
АТО - суцільні “непонятки”
“У 2014 році наприкінці лютого - початку березня Сані принесли повістку на адресу родинного дому, він там був приписаний, але жив окремо. У цьому домі жив я. Мені видали повістку, я розписався й забрав її. Потім читати, а там не Роману, а Олександру. Я йому телефонувати, що так і так взяв повістку твою, підписався, віднесу у військкомат і розповім про помилку. А він сказав не треба, я піду. Їм обіцяли службу 45 днів, але все так затяглось, що він пробув рік на службі”, - розповідає Роман.
Тоді був початок війни й суцільні “непонятки”. Олександр як й інші воювали “голі й босі”. Проблеми були з усім - одягом, їжею, зброєю.
Після демобілізації Олександру було складно приступити до попередньої роботи і взагалі повертатись у буденність. З часом він взяв себе в руки та продовжив працювати на будівництві разом з братом.
Олександр у зоні АТОФото: З архіву
Його тягнуло туди, він казав: “Я маю бути там”
Олександр ще у 2020 році казав у колі друзів: “Хлопці, треба туди, зупиняти ворога зараз, бо якщо далі підуть ми не встигнемо”. Він був патріотично, віддано та рішуче налаштований захищати країну.
Того ж року він підписав контракт і вже вдруге відправився у зону АТО.
“Тоді у 20-му його туди щось потягло. Тут була робота і дуже багато, завжди щось будувалось. Але він нам так казав: “Хлопці треба туди, треба зупиняти ворог, якщо він прийде сюди буде пізно”. Він це розумів і відчував”, - згадує брат.
Олександр Мірошніченко “Магніт” - командир відділення зенітно-ракетного взводу гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.Старший сержант. Він був зенітником і прикривав лінію попереду від авіації, про що розповідає у архівному відео, яке записано на початку вересня 2023 року.
Все так швидко почалось, рідні більше за нього хвилювались, аніж за себе в окупації. Тоді він був на Житомирщині, після - Чорнобиль.
“Магніт” підбив ворожого К-52, або ще як його називають “Алігатор”. Цей гвинтокрил завжди в парі з іншим обстрілював українські позиції. Проте після влучного пострілу Сашка, у небо підіймався вже лиш один “Алігатор”.
Після звільнення Київщини, Олександр постійно був у найгарячіших точках – Вугледар, Бахмут.
Він був наскільки відданий військовій справі, що коли під час відпустки хтось із побратимів не виходив на зв’язок він нервував та був готовий зірватись і їхати до них. Побратим Назар - вдвічі молодший за Олександра. Хлопчина став для нього рідним, тому Саша дуже його підтримував та оберігав.
Олександр розповідав братові чимало військових історій, як велись бої та на якому волоску від смерті він ходив.
“Розповідав дуже багато всього. Як елітну розвідку ворога знищили. Як шуткують, бо війна нестерпна без гумору. Він не думав демобілізовуватись, хотів до перемоги бути у війську”.
Завдяки чи через свій досвід він був завжди на нулі. По 2 місяці безвихідних. За тиждень до загибелі Олександр приїжджав у відпустку.
“25 грудня від нього не було дзвінка. Я подзвонив його командиру, бо в домовлений час він не вийшов на зв’язок і 26 та 27 теж. Вже 28 зателефонували й сказали, що він вважається зниклим безвісти. Його немає ні серед мертвих, ні серед живих”, - стримуючись говорить брат.
Роману розповіли, що хлопці пішли 25 грудня на позиції, де точився важкий бій під Бахмутом. У той день багато наших військових загинуло. На військкомат прийшло офіційне оповіщення, що Олександр зник безвісти. Через декілька днів тіло Олександра змогли забрати побратими.
“Я вже знав, що його немає серед живих. 30 грудня мені повідомили, що його забрали. Назар, хлопчина з яким він був всюди, власноруч відкопував. То був снаряд, він його вбив”.
Олександра Мірошніченка при житті нагороджували відзнаками за участь в АТО та відданість Україні:
- Орден “За мужність” Олександр отримав з рук попереднього президента Петра Порошенка.
- Відзнака Президента України “За участь в антитерористичній операції”.
- Нагрудний знак “Учасник АТО”.
- Нагрудний знак "Ветеран війни".
Роман говорить: “Думаю основні нагороди у нього ще попереду, на жаль посмертно”.
Всі були впевнені, що Саня пройде це пекло від і до.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
