Анна Шевченко – дружина військовослужбовця. Після окупації Тростянця, як тільки почав працювати військкомат, її чоловік Владислав прийняв рішення приєднатись до війська. Відтоді Аня має статус – дружина військового.
19 років разом
Анна познайомилась з майбутнім чоловіком, ще коли була ученицею дев'ятого класу. Вони разом ходили у ДЮСШ на легку атлетику.
“Я відразу його помітила, він мені сподобався. Тоді він дружив з моїм однокласником і я проявила ініціативу попросила, щоб однокласник разом з Владіком мене провели додому і вони погодились. Напевно, то було кохання з першого погляду. Я всю дорогу йшла то ущипну його, то штовхну, по дитячому намагалась залицятись”, – згадує Аня.
Тоді почали спілкуватись, а згодом і зустрічатись. Так вони разом вже майже 19 років. У 2015 у Владислава та Анни народилась донька Аріна.
Якийсь час чоловік їздив на роботу до Польщі, тож Аня знає – що таке стосунки на відстані.
“Я його все життя чекаю. Коли була підлітком чекала коли він прийде до мене у “третю” школу, потім чекала поки приїде з Польщі, зараз чекаю з війни”, – каже жінка.
До початку війни подружнє життя наших героїв було насичене. Вони подорожували, переважно обирали море. Були в Єгипті, в Туреччині і мандрували Україною. У родини завжди були плани на майбутнє.
“Я іду служити” – яке змінило все
“Пройшла окупація, нам почали видавати гуманітарну допомогу, стоїмо ми біля “п'ятої” школи в черзі за продуктами і я дивлюсь іде мій чоловік з автоматом.
Я запитала це що, а він сказав: “Я іду служити”. Вдома взагалі не було ніякої розмови про це і він просто поставив перед фактом”, – розповідає Аня.
Під час окупації до родини Шевченко приходили російські військові. Окупанти побили телефони, дуже налякали дитину. Тож аргументом вступу до лав ЗСУ у Владислава було те, що він не хоче аби хтось так вільно міг ввірватись додому і всіх тримати у страху.
Військова спеціальність Владислава артилерист-розвідник 47 відокремленої артилерійської бригади.
“Я взагалі мало знаю про його військову службу. Одного разу він більше ніж тиждень не телефонував, тільки відписував. Потім нарешті подзвонив, я кажу: “Я розумію, що ти живий, але ти хоч здоровий?”, він відповів: “Все нормально”.
Після цього він приїхав з УБД (учасник бойових дій). Я запитала як це він його отримав, якщо не був на нулі, на що Влад каже: “Ну добре, що ти нічого не знаєш, ти ж спокійна”. Тому я не знаю, де він і чим він займається”, – каже дружина.
До стосунків на відстані Анна вже була підготовлена, через попередній досвід, коли чоловік працював у Польщі. Зараз важко у побутовому сенсі, бо вся чоловіча робота тепер її обов’язок. А в стосунках все добре – бо довіряють один одному.
“Часто говорять за наступ на Сумську область і коли я думаю, то дійсно боюсь, що ми самі з малою. Тому що в окупації мені було не страшно, бо я знала, що чоловік рядом. От зараз мені страшно тільки за це”.
Особистий біль та спілкування з дружинами військових
Стрес та постійні думки не лишаються безслідними. Анна відчуває, що стала тривожнішою. Може “завестись з пів обороту”, крикнути на близьких чи на дитину. Нервова система стала не такою стабільною.
У суспільстві досить часто виникає така проблема, що дружини цивільних не розуміють дружин військових.
“Я ні з ким не спілкуюсь, з ким спілкувалась до початку війни. Зараз в оточенні самі жінки військових. Ті, у кого чоловіки цивільні, стоять і розповідають: “Я тебе розумію”. Ну ніхто мене не розуміє. Коли в тебе чоловік дома і вдень, і вночі, ти не зможеш мене зрозуміти”.
У Ані є коло знайомих, у яких чоловіки служать. Вони зустрічаються, говорять, виказуються. Той не виходив на зв'язок, того не було, з цим зв’язок обірвався.
“Вийшли, поговорили, попили кави, розвіялись, вроді легше стало. Повертаєшся в чотири стіни – сидиш, ждеш, думаєш, накручуєш себе”.
Владислав коли приїжджає – зустрічається з усіма товаришами, бо переважно всі не військові. Для чоловіка не проблема те, що хтось не воює. З цього приводу більше себе накручує Анна.
“Для нього це все нормально, каже: “Нічого, всі там будуть”. У Владіка мотивація - це родина, для нього це найголовніше”.
Анна зізнається, що є ситуації, де вона себе обмежує. Не може відпочити, почати щось нове – бо чоловік на війні:
“Подружка каже, поїхали в Одесу відпочити, а я не можу, кажу: “Ти що? Владік там, а я поїду на відпочинок”. Ось пропонує поїхати на Західну, на три дні, ну я не поїду. Я розумію, що війна може ще роками тривати, ну от я не можу собі дозволити. Мені напевно совість не дозволяє так поїхати гуляти.
Одна справа тут з дитиною по парку погуляти, а друга – поїхати на відпочинок поки чоловік воює”.
“Це важко, дуже важко”
“Чоловік мене весь час заспокоює, що скоро все закінчиться. Ми ще в окупаціях були, я сиджу, кажу: “Владь, коли це закінчиться?”, він казав: ”Скоро”. Коли пройшов місяць я вже ненавиділа це слово. І зараз його питаю, чую: “Скоро, скоро”. Оце його “скоро” триває більш ніж 2,5 роки. Якщо відразу я йому вірила, то зараз я йому не вірю. Це важко, дуже важко”.
Коли чоловік повертається у цивільне середовище, інколи бувають флешбеки туди, де було важко. Емоційно та фізично. Проявів ПТСР Анна у чоловіка не спостерігає. Він стриманий, спокійний та не агресивний до людей. Але був випадок, який запам’ятався:
“Він приїхав у відпустку і в нас вимкнули світло. Ми лягли спати і я прикидаюсь від того, що різко включається світло і він зривається з ліжка. Я йому кажу, що просто включили світло і щоб лягав спати. Або якийсь шум. Кидається і за щось хапається, щось йому треба. Я кажу: “Ти дома, все спокійно”. Що він шукає під рукою, я не знаю. Він такий, що він нічого не розкаже”.
Для Аріни тато це все. Коли Владислав приїжджає, вона намагається провести з ним кожну хвилинку.
“Мені навіть трошки обідно, – жартома каже Аня. – Він цей раз приїхав, а я ж на роботі, то доця мені не дзвонить. Бо зазвичай вона часто телефонує. Додому приходжу кажу: “Ти хоча б номер мій не видалили?”.
Зараз у неї тато на першому місці. Аріна з папою туди пішли, те зробили, туди з'їздили. На 15 днів чоловік приїхав, це все, вона повністю з головою занурюється”.
Анна зізнається, коли проводжає чоловіка на службу плаче з самого ранку. А перед тим – ніч не спить. І щоб чоловік не казав, їй важко стриматись і сльози ллються. Таке ніби звичайне, але зі своїми складностями життя дружини військового, який захищає свою родину та свою країну.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
