Колись він навіть не міг уявити, що буде військовим за професією, але до цього його спонукало повномасштабне вторгнення. У 23 роки Гліб вже бачив смерть своїх побратимів та витягав їх з поля бою власноруч. Наразі берет морського піхотинця - його найбільше досягнення у житті.
Ми поспілкувалися з Глібом Василегою про його шлях у військовій справі та війну. Страшно, коли активні бої всього за декілька кілометрів. Але коли війна дихає тобі в спину, а інколи навіть дивиться в очі - вороття назад немає. Його історія - це приклад свідомості та вибору, який має доленосне значення.
Не планував бути військовим
Гліб ніколи не задумувався над професією військового, бо його молодший брат проходив строкову службу і хлопець знав, як там все влаштовано. Тому вибір на цю нішу ніколи не падав, але життя все вирішило за нього. 24 лютого у його рідний Тростянець відбулось вторгнення ворога та зруйнувало всі плани.
“Під час окупації я вперше зустрівся з ворогом майже впритул, коли вони розстріляли нашу з друзями машину. Я дивом залишився живим та неураженим, але мої товариші отримали тяжкі поранення. Після цього я вивіз родину за кордон, повернувся в рідне місто й відразу прийшовши у військкомат. Спочатку мене не брали, приблизно протягом місяця мені не давали відповіді”, - пригадує Гліб.
Хлопець не гаяв часу і разом зі знайомими та друзями займався волонтерством: розвозив хліб, продукти, матеріали для будівництва. Потім йому зателефонували з військкомату та повідомили, що слід з’явитися з документами. Батьки відреагували на рішення хлопця по-різному: батько з хвилюванням все-таки прийняв вибір сина, а мама дізналася про це, коли Гліб вже сидів в автобусі з речами і, авжеж, дуже засмутилася. З початку травня Гліб розпочав військову службу як рядовий солдат.
“Коли я приїхав на навчання, то перше з чим я зіштовхнувся - це радянська система підготовки солдатів. Безумовно, дисципліна має бути, але не така. Щоб на той момент створити сильну армію, слід було викорінити цю систему”, - розповідає військовий.
Коли Гліб Василега потрапив до військово-морських сил ЗС України йому присвоїли звання “матрос”, а через пів року командир підрозділу хлопця помітив у ньому потенціал і йому дали посаду “командир відділення”. По закінченню служби Гліба у першому батальйоні під час переводу він отримав звання “командир штурмового відділення молодший сержант”.
“Зараз я буду проходити навчання та рухатися по сержантській лінії, а у майбутній перспективі, можливо, навіть піду на офіцера”, - розповідає Гліб.
Важко бачити як помирають найкращі
Психологічне навантаження, яке отримують військові досягає шалених масштабів і розповідь Гліба Василеги це підтверджує. Військовий розповідає, що на початку було дуже важко психологічно, адже кожного дня ти бачиш велику кількість смертей, відірвані кінцівки.
“Людина така істота, яка звикає абсолютно до всього і як показав досвід навіть до цього також можна звикнути. Але найважчим до сьогодні залишається втрачати побратимів, з якими ти пройшов не один бій”, - з болем розповідає військовий.
Гліб Василега з побратимами
Найбільше Глібу запам’ятався крайній виїзд з операцією контрнаступ на Запорізькому напрямку, де великими силами у 4 батальйони бойовики йшли на штурм.
“Я мав задачу вести хлопців, їхав у голові колони і першим заїхав на рубіж та прийняв бій. У тому бою була моя перша найтяжча втрата - загинув побратим, з яким ми пройшли дуже багато всього. Він поліг зі зброєю у руках, смертю хоробрих. Коли ми вже забрали посадку, по мені почала працювати БМП-1 і в машину сталось влучання. Увесь мій десант був 300 з тяжкими пораненнями та один 200 і лише я залишився цілим”, - пригадує найтяжчий бій Гліб.
Найперше вогневе зіткнення з ворогом відбулося у Бахмуті, де батальйон Гліба Василеги мав задачу допомогти дружньому підрозділу. Тоді хлопці тримали оборону і це були бої за Опитне та Іванград Бахмутського району.
“Ми там перебували протягом 1-2 тижнів. Це були найперші бої, найперші втрати та найперша зустріч з сильним ворогом - ми билися з вагнерами. Перші два дні було до чотирьох штурмів за добу, на нас йшли величезні сили. Коли ми вже остаточно окопалися та виставили техніку, тоді почали давати відсіч і кількість штурмів зменшилася до одного у день. Тоді я і побачив на власні очі як ворог йде по трупах своїх же побратимів. Потім у ворога, швидше за все, закінчувався ресурс і вони почали нас крити артилерією, але ми витримали оборону. Після цієї задачі нас особисто відмітив президент України”, - пригадує Гліб.
Бої у Бахмуті
Військовий розповідає, що коли приїздить у відпустку додому, вже не відчуває себе вдома, навіть коли тут він у теплі, нагодований та поруч з рідними. Каже, що його дім там, де його побратими і з ними він набагато більше може відпочити там, аніж на відстані від них.
Ми маємо справу з сильним ворогом, який має величезний людський ресурс і тому зараз кожному треба бути готовим брати до рук зброю. Історія Гліба Василеги підтверджує міць та силу духу українського народу, адже на війні немає місця для слабких!
Дізнавайтеся про історії хоробрих тростянчан разом з Тростянець.City!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
