Так складається історично, що лютий для українців видається дуже лютий. 24 лютого 2022 року без перебільшення день, який розділи життя на до та після, день який закарбувався у пам’яті кожного та викликає тільки сумні, стресові, а подекуди й трагічні спогади.
У перший день повномасштабного вторгнення тростянчани побачили російські танки та опинились в окупації росіян. Хтось був вдома, тут у Тростянці, а хтось тікав від війни. Тікав з Харкова, Сум та інших міст у Тростянець, бо тут “має бути спокійно”. Але ж хто знав, що саме наше місто буде епіцентром воєнних подій та слугуватиме штабом для ворожих генералів.
Через 2 роки дівчата з Тростянця згадали, як почалось їх 24 лютого.
“У мене був дисонанс”
Аліна Зубаха, на той момент була 17 річною студенткою Сумського ВНЗ, яка застала війну у гуртожитку. Воне не збиралась лишатись одна в іншому місті, то ж вирушила додому, до сім’ї. Через той стрес та потрясіння дівчина не думала, що буде завтра, і навіть, що може бути. коли приїде додому у Тростянець.
“Вранці 24 лютого мене розбудила сусідка по кімнаті за словами: "Аліна прокидайся, почалась війна". Я взагалі спочатку нічого не зрозуміла, не могла прийти до тями. Я була одна в Сумах без рідних, то ж вирішила поїхати додому. Зараз я розумію, що це була не найкраща ідея, але на той момент я не знала, що мені робити одній в іншому місті. Після розмови з мамою я ще поплакала і якось потроху почала збиратися. Не знаю чому, але тоді вирішила помити посуд і я ще досі пам'ятаю, як у мене тряслись руки, коли я його мила.
Потім я зібралась їхати у Тростянець. Деякі автобуси вже не ходили, на телефоні було 20%, купа людей, всі метушились, величезні черги до банкоматів - це все ще більше тиснуло і пригнічувало мене. До вокзалу я йшла пішки. Вже там я зустрілася з двома своїми однокласниками і ми поїхали додому. Пізніше я дізналась, що то був останній рейс потягу в сторону Тростянця на той момент. Я дуже стресувала, ще й не могла нормально ні з ким зв'язатися, бо розряджався телефон.
Я пам'ятаю яка гарна погода була в той день. Світило сонце, на небі майже не було хмаринок і погода взагалі не відповідала тому настрою навколо нас. У мене був дисонанс - ввечері я ще гуляла з друзями у центрі міста, а зранку почалась війна”.
“День був як у тумані, але я памʼятаю, як світило сонечко”
Каті Гонтар було 19 років. На той момент вона і не здогадувалась, що зустрічатиме своє 20-річчя в окупації під масовими обстрілами ворожої артилерії. Тоді, коли місто було повністю окуповане, Катя думала, що ми залишимось жити у таких умовах назавжди.
“Я не одразу зрозуміла, що почалась війна. Прокинулась як завжди, близько 9 години ранку, у мене мав бути іспит в університеті. Як зазвичай, зайшла переглянути соціальні мережі. Відкриваю повідомлення, а мені пишуть, що сьогодні на роботу не йдемо, іспит скасовують, у країні вводиться воєнний стан. Я не розуміла, що коїться. До мене зайшла мама і говорить: “Катя, почалась війна”.
Стан, після того, як мені сказала мама - складно передати. У мене шалено билось серце, тремтіли руки, я не розуміла, що робити далі. Я не хотіла нікуди їхати, бо я у себе вдома, на своїй землі. Вдома була разом з батьками. Мій хлопець жив у іншому місті. , я просила його приїхати, але він вже не міг - у Тростянці вже стояла російська техніка. Я не вірила, що ми коли-небудь зустрінемось із ним.
День був як у тумані, але я точно памʼятаю, як світило сонечко. Я писала своїм близьким, запитувала як вони. Хвала Богу, що всі були у нормі, на скільки це було можливо”.
Окупацію переживали не тільки люди, але й улюбленці
“Не знали чого очікувати, далі все як в тумані…”
Юля Філонова тікала з Сум у Тростянець, додому до мами та сестри. Була стурбована та налякана від новин і навіть не здогадувалась, що майже місяць житиме у підвалі, а біля будинку прилетить російська міна.
“Про війну я дізналась близько 6 ранку. На початку вторгнення я жила у Сумах. Зателефонувала мама і говорила дуже тривожним голосом: “Доця, швидко збирайся їдь до тітки вона вже чекає на тебе, почалася війна“. Я спросоння не відразу зрозуміла, потім швидко включилась, зібрала все необхідне документи та деякі речі. Вийшла з будинку і була шокована від того, що твориться на вулиці. Всі автівки заповнені купою речей, великі черги біля банкоматів, часу обмаль вже ці “свині” десь просувались ближче до Курської. Мені треба було швидко добиратись, на таксі були дуже високі ціни, то ж довелось йти пішки.
Нарешті ми вирушили і поки була в дорозі бачила дуже багато людей, які не втратили надію на майбутнє. Вони поводились дуже спокійно та поважно до кожного, допомагали, можна навіть сказати стали великою родиною.
По дорозі до Тростянця, жодної автівки, тиша… Страх нас охоплював чим далі, тим складніше, на підʼїзді до міста ми бачили величезні черги до заправок. Ставало все моторошніше. Доїхавши додому, заспокоїлась, тому що поруч була мама і сестра. Всі були схвильовані не знали чого очікувати, далі все як в тумані…”
Чсне сонечко 24 лютого
“Я вірила, що люди зможуть зупинити цю війну”
15-річна Оксана Громак на початку війни була у Сумах. Дівчинка не знала нічого щодо майбутнього. І не очікувала, що вікна її квартири будуть простріляні, родинну автівку викрадуть окупанти, а війна так сильно вплине на здоров’я мами.
“5 година ранку. Тиша кімнати раптово розітнулася дзвінком мобільного телефону. Моя сусідка по кімнаті, Валерія, прокинулась і сонним голосом відповіла на дзвінок. “Війна почалась!”, - пролунав схвильований голос її бабусі, яка жила на кордоні з росією.
В ту мить я відчула, як холодний піт проступає на спині. Наступна година промайнула, ніби в тумані. Збори, телефонні дзвінки, схвильовані обличчя школярів. Мій тато приїхав забрати мене з гуртожитку. Вдома нас зустріла мама, очі якої були сповнені тривоги. Ми всі сиділи в кімнаті та почали роздумувати, що робити далі.
24 лютого, після восьмої години ранку, вся родина зібралась у нашій затишній квартирі: я, матуся, тато, старший брат та його дружина. Раптом, тишу розірвали гуркітливі звуки. Під нашими вікнами проїжджали танки, яких було дуже багато.
День промайнув, немов у тумані. Тривога стиснула серця, і ми почали збирати найнеобхідніші речі, на випадок, якщо доведеться тікати. Я не знала, чого очікувати від майбутнього.
Я боялася, що війна буде довгою і затяжною, що вона принесе багато горя і страждань. Але я також відчувала надію. Я вірила, що люди зможуть зупинити цю війну, що світ об’єднається проти агресора, що добро переможе зло”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
