“Я вас дуже люблю”, – останнє повідомлення рідним від 23-річного Сергія на псевдо “Серебан”, який захищав Маріуполь. Разом з побратимами з 36-ої бригади морської піхоти він потрапив в полон у сумнозвісну Оленівку. Вдома вже 16-й місяць поспіль його чекають батьки, сестри, близькі знайомі і друзі.
Сестри українського Героя – Анна та Катерина розповіли, яким був Сергій в дитинстві, чим вони разом займались, як він потрапив в армію та чому нікому не сказав, що підписав контракт на службу. А ще вони поділились своїми емоціями і переживаннями за 16 місяців полону брата, розповіли про останні його дзвінки та повідомлення.
Був найспокійніший в родині, але не любив сидіти вдома
Сергій з великої сім’ї Гребіників найспокійніший. Якщо Аня та Катя дівчата з характером, то Сергій всіх навкруг заспокоював та обіцяв, що все буде добре і обов'язково налагодиться. Він закінчив Тростянецьку школу та вступив до Білопільського вищого професійного училища. Працював на різних роботах. Проводив час з друзями та родиною.
“За місяць до повноліття, восени йому прийшла повістка з військкомату. Його забрали в армію, служив в Полтаві. Біля року він пробув там і, не сказавши нам нічого, підписав контракт. Сказав нам лише через 2 місяці після підписання. Ми були не дуже раді, бо бачили, що напруження зростає. З Полтави його направили в Миколаїв, а через деякий час у 2020 році відбулась дислокація до Маріуполя.
Того ж року ми всією родиною приїздили до нього на декілька днів. Знімали будинок на березі моря і жили біля найбільшого морського порту, нам тоді дуже сподобалось. Маріуполь був дуже гарним містом, там були неймовірні краєвиди і ми мріяли через декілька років повернутись туди знову, але цього не станеться. Ми дивились фотографії як там зараз - це небо і земля, дуже шкода”.
На один з днів народження, сестра запитувала, що йому подарувати. Сергій весь час казав: “Не знаю, не знаю”. Дівчина запропонувала йому книгу, а він взяв та й погодився.
“Це було дивно, він раніше зовсім не читав книжок, бо любив погуляти з друзями, а не сидіти двома. І я надіслала йому книгу “Відьмак”. Всього там 7 книг в серії, і я на кожне свято відправляла наступну частину. Шість відправила, а 7 частину він замовив собі сам у Маріуполь, але вона вже не дійшла. І навіть його знайомі, які були з ним в армії, коли знаходили мене писали: “Ааа, це ти та сестра, яка відправляла йому книги”.
Родина Гребеніків дуже дружня, всі разом збирались на свята у бабусь та дідусів. Бабуся жила неподалік Тростянця і дівчата згадують як вони з Сергієм та двоюрідним братом грали в різні ігри, лазили по чагарниках і взимку розважались зимовими забавами.
До того ж він дуже любив рибалити, брав з собою тормозок, їхав до Люджи на рибалку і приїжджав ні з чим. Сестри розповідають, що з цього завжди сміялись, бо кожного разу брав такі великі відра, бо був впевнений, що приїде додому з повним, а приїжджав з парою карасиків для котика.
“Із традицій, коли Сергій почав працювати, то кожного вечора після роботи купляв нам морозиво і приїжджав та розповідав, що робив цілий день. Інколи були дуже “цікаві” історії, але нам дуже подобалось. Було весело”.
“Він знав за тиждень, що почнеться війна”
“23 лютого 2022 року ми дивились відеозвернення президента України, в якому йшлось про велику ймовірність початку війни. Нам зателефонував Серьожа по відеозв’язку. Він сидів в бараку та чистив два мішки картоплі. Ми з ним спілкувались, а на ньому лиця не було. Він завжди такий усміхнений, з легкістю до всього відноситься, не парився через дрібниці. Ми намагались його розвеселити, щоб він посміхнувся.
Як розповідали його побратими, вони знали про початок війни за тиждень і готувались. Але був наказ не розповсюджувати інформацію і він мовчав. Наступні дні вдавалось тримати зв’язок 1-2 рази на день, швидко запитували як справи і все”.
24 лютого дівчата прокинулись о 4 ранку від того, що тато їх розбудив повідомляючи, що почалась війна. Тоді змінилось все життя. Родина зібрала важливі речі, купила продукти. Всі думали, що це ненадовго. Але Тростянець окупували, а родина живе на об'їзній вулиці, по якій з першого дня йшла важка російська техніка.
Дівчата знімали на відео пересування техніки окупантів і відправляли в боти для координації роботи ЗСУ. Вони не були певні, чи це допомагає, але ризикували з надією бути хоч чимось корисними.
“В перший день війни з Сергієм тримали зв’язок. Коли зателефонували, він розповів, що так все почалось, на околицях Маріуполя вже велись бої. По всьому периметру міста стояла 36 окрема бригада морської піхоти 503 батальйон, 501 та 1 окремі батальйони. Оборону Маріуполя тримала тільки 36 бригада, “Азов” на той час вже був на Азовсталі. Коли стало зрозуміло, що ворог переважає, бо наших хлопців стояло 3-4 тисячі, а росіян в рази більше, Сергій розповідав, що їм дали наказ відходити на інші позиції”.
Сергій під час військової служби
Та частина бійців, що залишилась, відійшла на завод імені Ілліча. На той час власники гіпермаркету “МЕТРО” дали дозвіл брати продукти харчування і все необхідне.
“В один з днів він нам повідомив, що вони вже відводять тяжку техніку з околиць, бо залишилось декілька танків, а інші знищив ворог. А те, що залишилось вони перемістили на завод, але який саме не казав.
На той момент у них вже спостерігались складнощі з продовольством. Ситуація з їжею, медикаментами і водою була найгірша. Те, що залишалось – вони економили. До військових періодично приходили місцеві, які жили неподалік заводу імені Ілліча, і просили їжу. Хлопець, якого випустили з полону, розповідав: “У нас з Сергієм було пів хлібини, але прийшли місцеві, ну ми й віддали їм той хліб. Там сім'я, вони хоч щось з’їдять”.
Сергій з побратимом
З питною водою ситуація складалась критична – її зовсім не було. Хлопці топили сніг, збирали дощову воду з калюж і пили. В останні дні, коли вони базувались на заводі, коли зовсім уже нічого не було – ні БК, ні продовольства, ні води пораненим, а їх було вже дуже багато, медикині давали пити фізрозчини або розчини глюкози”.
Коли рідні телефонували Сергію один з останніх разів, запитували, чи їв щось. Він казав: “Так, їв кашу”. Але родина не заспокоювалась та наполягала на тому, що на одній каші довго не проживеш, а хлопець відповідав: “Їжа є, але я не хочу”. Таким чином Сергій хотів заспокоїти родину.
Сестри кажуть, що Сергій завжди запевняв їх, що в нього все добре, заспокоював. Одного дня написав, що літак скинув авіабомбу, яка впала в 500 метрах від військових і багато кого і що зачепила, але з ним все добре: “Я як в сороці народився, мене не заділо”.
36-та бригада потрапила в полон окупантів
Останні дні на заводі був поганий зв’язок, хоча і працювали Starlink. Була можливість спілкуватись тільки в соціальних мережах. росіяни вже знали де базувались українські військові і масово обстрілювали завод імені Ілліча. Під час одного з мінометних обстрілів снаряд впав біля Сергія в декількох метрах. Його врятував тільки окоп. Потім таке відбувалось кожного дня. Тоді на заводі було приблизно 2 000 піхотинців, саме тому більшість сил окупанти витрачали на цей опорний пункт. Так вони хотіли прорвати оборону і надалі захопити інші точки.
“12 квітня о 13 годині ми отримали повідомлення від Сергія: “Сьогодні наша бригада потрапляє в полон. Ми намагались прорватись три рази, але жодних шансів у нас немає”. Нам написав побратим брата і розповів, що коли втретє вони збирались прорватись і у вантажівках везли тяжкопоранених, їх накрили мінометами і довелось повернутись назад на Ілліча.
Сергій сказав, що немає іншого варіанту, бо закінчились БК, а найближче підкріплення через 200 км. 36-ій бригаді морпіхів не залишалось вибору як здатись в полон. Вони могли померти від авіабомб, мінометних обстрілів, бо на них все це сипали цілодобово, від голоду, спраги або від інфекційних хвороб через велику кількість тяжкопоранених.
Командування прийняло таке тяжке рішення здаватись в полон. Це близько 2 000 людей, зрозуміло, що їх було більше, але коли бригада йшла в прорив, багато хлопців загинуло. Він писав нам: “Ми не здаємо місто. Марік весь в трупах”.
“Виявилось, що коли він писав нам про здачу в полон, вони вже були в російських машинах і їхали в Оленівку, їм дозволили написати рідним. Останнє повідомлення написане ним: “Я вас дуже люблю”. Кожного разу, коли читаєш це повідомлення сльози на очах, тому що розумієш, що він в пеклі.
Ми побачили відео з колонії в місті камишині. Там Сергій говорить заготований текст. Видно, що він схуд і спраглий - це просто не Серьожа”.
Скрін відеозвернення з російського полону
Через деякий час одну з сестер знайшов військовий, який знав Сергія і написав їм.
“Чому він шукає саме Сергія. Коли вони були на заводі Ілліча Вова, хлопець що шукає Серебана, отримав тяжке поранення ноги. На ньому, як то кажуть, поставили хрест, бо він був тяжким трьохсотим. А Серьожа його не залишав. Зі слів Вови, він ділився останнім куском хліба, на руках тягнув його по потребах. Він наскільки вдячний, бо каже Сергій врятував йому життя, якби не він, Вова не писав би. По спілкуванню видно, що хлопець ще не відійшов і ментально не відновився після полону, не хоче згадувати те все.
Коли ми з ним розмовляли, то всі плакали – я, Катя, мама. Ми розуміли, що мама виховала ЛЮДИНУ”.
Процес підтвердження особи Сергія та заявка на обмін
Організація, де реєструють зниклих безвісти або полонених, – це Національне інформаційне бюро, туди можна зателефонувати за номером 1648. Там збирають всю інформацію про людину – від групи крові того, хто зник, до родимок і татуювань.
“Ми звернулись спочатку в НІБ та надали всю інформацію. Потім передзвонюємо через деякий час і з’ясовується, що вони загубили наші дані, тому знову все внесли. Додали ще відео, на якому його побачили під час здачі в полон з російських новин. Спочатку впізнали його по очах і бровах, а потім по курточці. На останній фотографії, що він скидав, в окопі зі своїм побратимом, на ньому була чорна шкірянка і спіднизу виглядала коричнева кофта. Коли на відео вони підіймали руки, ми побачили цей шматочок і зрозуміли, що це Сергій. І до цього коли він підіймає руки, він тримає долоні не прямо, і ми звернули ще на це увагу.
Для того, щоб його внесли до списку на обмін, хоча кажуть, що вносять навіть тих, хто не підтверджений, його особу мають підтвердити або в Товаристві Червоного Хреста або в НІБ. Має бути 100% підтвердження, що це Сергій. Ми зареєстрували дані 13 квітня 2022 року, а в серпні 2022 мені зателефонували з Києва і НІБ офіційно заявила, що російська сторона підтвердила Сергія як військовополоненого. Саме з цього моменту він став вважатись полоненим, до цього вважався зниклим безвісти”.
Сергій під час військової служби
Сестра каже, що в цілому Червоний Хрест справив негативне враження та не дуже допомагав в пошуку та підтвердженні особи Сергія.
“Товариство Червоного Хреста дуже цікава організація, яка абсолютно не потрібна сьогодні. Вони окрім як видавати пакунки з макаронами і крупами, ні на що більше не здатні. Ми телефонували в Женеву. Це була дорога розмова, бо 1 хвилина коштувала 40 гривень, але цей дзвінок не дав жодної користі.
Нашому представництву в Сумах я писала в месенджерах, щоб отримати інформацію стосовно заяв, які необхідно заповнити. Вони мені в грубій формі відповідали: “Ми цим не займаємось. У нас немає ніяких анкет” і все в тому роді. Хоча в Женеві сказали, що саме в українських організацій є бланки, які заповнювати, щоб цих людей вносили в списки на обмін. На жаль, наше представництво в Сумах нічого для цього не зробило, і тільки нагрубили мені в повідомленнях.
Потім ми звернулись в основний центр Червоного Хреста в Україні, що базується в Києві. Там прийняли, і знову загубили дані. І потім знову. На третій раз, нарешті вся інформація пройшла. На скільки відомо, Червоний Хрест в росії, навідується тільки в показові колонії до того ж від них багато чого приховують і надають неправдиву інформацію. Українських військових обирають для інтерв’ю тільки тих, у кого не видно синців”.
Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими є головним. Вони займаються обмінами та збором інформації.
“Нам сказали, що ніяких пріоритетів у обміні полонених немає. Вони подають всі списки, а російська сторона вирішує кого віддавати, а кого ні. Але дивлячись на статистику, ми маємо сумніви. В основному обмінюють публічних осіб”.
На кожній зустрічі представників з координаційним штабом рідних полонених заспокоюють і кажуть: “Ми не впливаємо на обміни, але можливо наступного разу, на обмін потраплять саме військові 36-ої бригади”.
“Вірні завжди” допомагають не тільки 36-ій бригаді
Громадська організація “Вірні завжди” - це офіційна організація, яку заснували рідні військовополонених 36-ої бригади морської піхоти. Керівники є волонтерами та відвідують всі зустрічі координаційного штабу, надають інформацію чи фотографії, проводять акції, відправляють інформацію в СБУ, або про переміщення військовополонених на території росії. Вони про все повідомляють відповідні органи.
“У вересні я також їздила на акцію в підтримку військовополонених в Кропивницький. Це була акція за всіх хто в неволі, але в більшості були рідні наших піхотинців. Громадських організацій багато, але наша відмінність в, тому що ми говоримо і допомагаємо не тільки 36-ій бригаді. Зараз до бригади прийшли нові військові, тому вона укомплектована новими людьми і вони несуть свою службу на передку. Проводимо збори на те що потрібно: мавіки, тепловізори і все що їм потрібно. Також наші представниці їздять з Юлією Приймак на обміни і вручають звільненим військовим речі першої необхідності та подарунки”.
На власному досвіді сестри розповідають, що рідні військових обов’язково мають знати у якій військовій частині служить військовий, номер частини, місце дислокації, ПІБ і номера командирів, позивний і дані, які є не розповсюдженими: родимки, татуювання. Це необхідно знати до того, як щось станеться. Обов’язково!
Нині в інфополя немає кордонів. Стосовно інформації яку можна, а яку не можна розголошувати, стосовно перебування військових в полоні, різняться.
“Оскільки я не була на місці полонених, я точно сказати не можу. Зі слів тих хто повернувся, те що ми розкажемо, що наших хлопців б’ють в полоні - нічого не зміниться, тому що їх і так там б’ють. Від того, що розкажемо, що їх не годують нормально - то їх як годували прісною кашею, так і будуть годувати. Якщо ми розкажемо, в якій колонії вони сидять, також нічого не зміниться, бо вони перебувають в пеклі, з якого у них, на жаль, немає можливості піти. Вони тільки сидять і чекають, щоб наша країна за них боролась, а не як за словами орків: ”Вас кинули, вам ждать нечего”. Ми маємо боротись за кожного до останнього!”
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
