За два місяці до повномасштабного вторгнення, він повернувся до дому після строкової служби в армії, а 24 лютого прокинувся від слів, що почалась війна. Після деокупації рідного Тростянця, чоловік пішов добровольцем захищати свій дім та близьких від ворога. У свої 22 роки, військовослужбовець з позивним «Ювелір» встиг пройти найгарячіші точки на Сході України.
«Я розумів, що маю щось робити, аби ці нелюди не повернулись в мій дім, та і взагалі, щоб забирались геть з нашої землі. Тож після деокупації записався до тероборони. Потім зрозумів, що хочу і можу зробити набагато більше для захисту своїх рідних. Тож попросився добровольцем до Збройних сил України. Оскільки я незадовго до цього повернувся зі строкової служби в армії, то зі зброєю був знайомий. Тож часу на підготовку в нас було небагато. Та і люди тоді були потрібні в терміновому порядку».
Разом зі своїм товаришем військовослужбовець пройшов навчання і підготовку в Києві в одному з розподільчих пунктів. І вже за два тижні, вони потрапили до 212 батальйону 60-ї бригади.
«Тоді приїхала бригада, яка проводила набір військових і ми одразу зголосилися піти до них. Спочатку я був у протитанковому підрозділі. Керовані ракети, Стугна-П, або просто з Джавелінами працював. Тоді працювали на Херсонському напрямку, якраз минулого літа».
Під час виконання бойових завдань на Сході країни, як розповідає військовий, з підрозділу залишилось в живих близько 10%, після чого, їх розформували. Так, «Ювелір» і потрапив до розвідки, де і отримав свій позивний.
«В одному підрозділі може бути декілька хлопців з однаковим ім’ям. А позивний завжди унікальний. Оскільки ми працюємо групами, то він дається по факту. Наприклад, водій камазу – ти будеш «Камаз», у мене «Ювелір» - це означає, що я можу доволі тонко працювати з якимись речами. Так от, спочатку я був у піхоті. Піхота це ті, хто першими стримують штурм. Звичайно, буває, що може і піти в наступ. Та все ж головний принцип – перебувати в окопах та стримувати наступ ворожих військ. Потім у нас був набір до бригади розвідки. Там зовсім інші вимоги, тож далеко не всі охочі мали змогу туди потрапити».
«Тихо прийшов, тихо пішов – це про нас»
Ще бувши юнаком, доброволець займався боротьбою дзюдо в ДЮСШ, тож високий рівень фізичної підготовки зіграв неабияку роль в тому, що він потрапив до бригади розвідки.
«Взагалі, розвідники, яких часто показують у кіно і розвідники в реальному житті – це зовсім різне. От щоб ви розуміли, є зона бойових дій, як називають «нуль», то розвідка працює на «мінусі». Простими словами – на території ворога. В залежності від завдань, ми можемо бути і як ДРГ, і дізнаватись про плани та подальші дії ворога, буває, що треба скоригувати нашу артилерію по їх позиціях, вирахувати та дізнатись розташування їх опорних пунктів, броньованих машин, та взагалі кількість ворожої техніки. Ми, можна сказати, універсальні бійці, адже можемо користуватись будь-якою зброєю, можемо бути снайперами, медиками, саперами, зв’язківцями – в залежності від завдання, можемо замінювати один одного».
За словами бійця, навіть коли є можливість «прибрати» ворога, доводиться залишатись непомітним і дати йому спокійно пройти.
«Якщо наше завдання довідатись конкретну інформацію, чи щось інше, то звичайно, ми не можемо себе видавати. Було навіть так, що ми лежали в засідці, і за чотири метри від мене проходили кацапи. Так, ми могли їх прибрати, але тоді навряд чи виконали б завдання. Тим більше, що зазвичай ми опиняємось в напівкільці, а буває, що і в повному оточенні. Особисто я двічі потрапляв у повне оточення, тож доводилось виходити звідти з дуже тяжкими боями. Тихо прийшов і тихо пішов – це про нас. А тихо прийшов і голосно пішов – це вже піхота».
Жартуючи, розвідник розповідає про те, як їм ускладнюють життя фазани. Каже, що там, де вони «працювали», водиться багато фазанів. Тільки побачивши людину, ці птахи видають дуже гучні звуки. А це може розсекретити розвідку. В певний момент військові підозрювали пернатих у співпраці з ворогом. Проте зупинились на тому, що їм фазани теж допомагають підготуватись до теплого прийому непроханих гостей.
Вагерівців не можна недооцінювати
«Ювелір» дивується, чому всі недооцінюють російських вагнерівців. Особисто він неодноразово вступав у тяжкі та виснажливі бої знайманцями, тож чудово розуміє, хто вони насправді.
«По-перше, вони теж хочуть жити, по-друге, їх дуже багато і в них серйозна підготовка. Так, там є і ті ж самі в’язні, та вони виконують саму брудну роботу, можна сказати – гарматне м'ясо. А от далі, за ними, йдуть справжні вагнерівці. Це справжні спецпризначенці, які можуть протистояти одразу декільком противникам.
Ну от щоб ви розуміли як це працює – спочатку йде група, чоловік 15, якраз ті, що в’язні. У них є кулемети, автомати і вони, не маючи дороги назад, просто йдуть на нас штурмом. При чому до цього нас накривають артилерією. Бувало, добу-дві без перерви крили артою. Паралельно їх дрон-розвідник перевіряє, результати. Далі ж ідуть ці штурмовики без зупинки. Тобто спочатку половина з них стріляє, потім перезаряджають БК, а інші починають стріляти. І так до тих пір, доки не підійдуть до нас на відстань кидка гранати. Так, справді, саме ця частина вагнерівців не закінчується. Якщо ми положили 10, то ще 10 прийде, 15 – значить 15».
Також, за словами розвідника, є і група спецпризначенців. Тобто «справжній» вагнер. Саме ці бійці виконують остаточну зачистку.
«Зазвичай це група з шести чоловік, а працюють вони двійками. Їх підготовка справді вражає. Навіть форма інша – адже переважно вони в сутінках працюють. Тож звичайним оком складно побачити, а їх форма ще й захищає від тепловізора. Тож вони якраз і становлять справжню небезпеку. Вони можуть працювати як снайпери. Можуть навіть застрибувати в яму та вкладати п'ятьох наших – двох вбити, а трьох у полон взяти. Тож не завжди, коли мова йде про вагнер, це означає, що там наркомани чи зеки. Так, вони є, але їх життя використовують, щоб загарбувати наші землі. І мова йде не про міста, а просто території землі де не залишилось нічого живого».
Для того, аби військові рф не повернулись назад та не відмовились від наступу, є спеціальні загони військ, які знаходяться позаду та займаються зачисткою поранених та тих, хто відмовляється йти в наступ.
«Я жодного разу не бачив, щоб хтось із них допомагав пораненим побратимам. Одного разу, навіть було таке, що один росіянин знімав шолом з пораненого, але ще живого побратима».
На відміну від росіян, бійці української розвідки мають велику цінність серед полонених. Тож йдучи на завдання, розпізнавальні шеврони залишаються на так званій базі.
«Якщо вони дізнаються, що ти розвідник – тобі точно не жити. Але перед цим доведеться витерпіти багато тортур. Тож єдине, що ми залишаємо – це український прапор та шеврон з очима. Він може кріпитись на рукав, на шолом позаду, на спину. Ці очі світяться вночі. Тож коли виходимо на завдання, то орієнтуємось в темряві, хто де».
ШеврониФото: з архіву героя матеріалу
Українські ж військові рідко беруть у полон вагнерівців. Це стається тільки в тому випадку, коли вони відразу кидають зброю. І то їх доводиться перевдягати в іншу форму, бо свої ж їх можуть і вбити. При обміні Україні доводиться віддавати по п'ять вагнерівців за одного українського полоненого, але «ми все одно йдемо на такі умови,адже у нас справжній цвіт нації, а вони позбуваються сміття»
Не гребує російська армія і використанням забороненої зброї. У тому числі і хімічної. «Ювелір» каже, що часто росіяни запускають фосфорні снаряди. І от від них можна врятуватись тільки в ямі під деревом. Викопати її складно, бо земля глиняна. Однак, коли хочеш врятувати життя, то будеш рити лопатою, уламками від снарядів, просто голими руками
«Обстріл фосфорними снарядами виглядає, на перший погляд, красиво, але для тих, хто під ним опиняється – може означати смерть і не завжди швидку. Також неодноразово на нас скидали такі білі гранати, які випускають газ. Після цього починаєш задихатись, і кровотечі починаються і все інше».
«Ювелір» пережив три влучання гранати
Розвідник розповідає, що контузія на фронті це звичне діло. Там чи не щодня бійці їх отримують тільки в легкій формі, тому за травму вже не вважають. Як приклад наводить підрив гранати поряд, коли втратив орієнтацію в часі і просторі через сильне підвищення тиску, головний біль та кров, яка текла з носа і рота.
Зараз же «Ювелір» перебуває на лікуванні – під час виконання чергового завдання, разом зі своїми побратимами потрапив під обстріл. У той момент він кілька разів вже прощався з життям.
«Це було під Авдіївкою, якраз 24 лютого на річницю повномасштабного вторгнення о 4 ранку. Ми пішли на завдання групою із шести осіб. Я був командиром. Нас привезли на точку висадки і далі ми мали йти пішки. Потім наші почали насипати оркам, а ми були якраз в зоні, що прострілювалась. Увертались від можливих осколків, прильотів і один з наших пошкодив ногу, тому вирішили аби він повернувся назад на точку евакуації. Так нас залишилось п’ятеро. Я вважаюсь уже старим, тобто з достатнім досвідом, а в групі є і нові. Так от одного старого я відправив, і далі пішло троє новачків і двоє з гарним досвідом роботи в полі».
Шеврон української розвідкиФото: з архіву героя матеріалу
Уже тоді розвідгрупа зустріла іншу, яка поверталась із завдання і попередила про відпрацювання по них російським дроном.
«Це був не звичайний дрон розвідник, а той, що літає на рівні верхівок дерев та скидає гранати. Один з цих двох хлопців, що повертались вже був поранений. Я попередив про цю ситуацію командування, та нам дали наказ рухатись далі. Адже від виконання нашого завдання залежали життя багатьох на той момент. До речі, ми не спілкуємось словами типу дрон, танк і таке інше. Ми спілкуємось цифрами, знаками, відомими лише нам. У нас там свій алфавіт, та своя таблиця множення.
Загальна відстань яку нам треба було пройти, була десь 3 кілометри – це той останній відрізок. Не дійшли ми метрів 300, як прилетів дрон. Ми кинулись в розсипну, та він полетів за мною. Скинув ВОГ-17 десь в метрі від мене. Десь в чотирьох метрах від мене був побратим, то йому трохи легше прийшлось. У мене ж, були сильно посічені ноги. Я передав, що у нас двоє 300-тих і троє цілих. Це означало, що ми маємо повертатись. Адже за таких умов виконати завдання неможливо».
До точки евакуації група мала пройти ще 2700 метрів. Часу було обмаль, доки ворожий дрон був на перезарядці.
«Було поле, через яке треба було дістатись до лісосмуги. І там ще було невеличке русло річки, хоч і замерзле, та все ж у формі рову невеличкого. Тож ми рухались по ньому. Перші 1,5 кілометра я пробіг з перебитими ногами сам, на адреналіні. А потім відчув, що починаю втрачати свідомість, тож лише тоді затягнув турнікетом ногу. Відповідно, після цього я не міг рухатися самостійно. Мене поклали на тканинні ноші та ми продовжили рух у бік точки евакуації. Тоді ж і прилетів вдруге дрон із гранатою. Цього разу, це була Ф-1. Всі, звичайно в розсипну. Я намагався повзти, але гранату скинули знову біля мене, тож я встиг лише на якийсь метр відповзти. Але я вже був без броні, без каски, тож мене посікло вдруге і цього разу по всьому тілу».
Швидкість руху групи була вже невеликою, адже втома, поранення та навіть погодні умови давали про себе знати. Тож дрон прилетів втретє, з новою гранатою.
«Він уже знав де нас шукати, тож цього разу повернувся з перезарядки дуже швидко та разом ще з одним дроном. Знову всі в розсипну, одного товариша поранило так сильно, що він майже одразу помер. А мені знову прилетіло біля ніг, пробило легені, влетіло в лопатку, груди ну і знову ж ноги повністю. Я лише встиг віддати свій рюкзак з планшетом, картами та іншими важливими речами побратиму, і він разом з іншим побігли до точки евакуації. Другий дрон полетів за ще одним побратимом. Я чув, як вони вже доходили, та і сам розумів, що залишилось недовго, адже легені були пробиті».
Як пригадує розвідник, температура повітря була то близько 10 градусів морозу. Поранений та повністю посічений уламками він пролежав так понад 4 годин.
«Рухатися я не бачив сенсу, тим більше, що знову прилетів дрон, тож я вирішив просто прикинутись мертвим. Двоє хлопців, що були поранені, намагались повзти, то ж туди скинули ще одну гранату. Хоча було 10 градусів морозу, відчувалась спека. Через втрату крові, здавалося, ніби тіло у вогні, дуже хотілося пити. Спочатку я намагався навіть одяг на собі розірвати, їв сніг, а потім уже вистачило сил лише щоб лягти обличчям в сніг. У якийсь момент, я просто стомився мучитись, хотів послабити турнікети, щоб швидше все закінчилось.
Так десь години 4 і пролежав. Потім почув, як з нашого боку виїхала броньована машина та почала насипати в сторону кацапів. Позаду летів тентований уазік і я подумав: “А може, я таки житиму?” Але вони не помітили мене одразу, проїхали. Я зібрав останні сили, і крикнув як міг. Не знаю, як вони мене почули, та все ж повернулись і встигли закинути в машину».
Повертались військові в більш безпечне місце вже під мінометним обстрілом. Та все ж дивом, змогли врятуватись.
«Було дуже боляче, тож мені послабили турнікети і я втратив свідомість. На жаль, полеглих з поля забрати не встигли, один із них – був мій товариш, який витягував мене пораненого, а потім сам і загинув. А майже одразу після того, ту територію зайняли кацапи.
Мене ж ще довго рятували в лікарні. Двічі заливали кров, було сильне обмороження, пневмоторакс. Лікарі давали всього шанс у 5%, що буду жити. Потім реанімація в Дніпрі, лікарня в Рівному. Там найбільший етап лікування пройшов. Але по переду ще не менше. Мені пощастило з лікарем, який врятував ногу. Хоча стопа ще не ворушиться практично, але принаймні нога на місці. Є уламки які будуть діставати, є й такі, що назавжди в мені. Та найважче для мене зараз – це фантомні болі. Вони не стихають, тож рятують лише знеболювальні препарати».
«Для мене перемога це не лише життя без орків, а й без корупції»
Кожен із нас чекає на Перемогу України. Проте кожен уявляє її по-своєму. Не став виключенням і військовослужбовець «Ювелір».
«Особисто для мене це буде величезне щастя. Адже я зможу повернутись додому, до своєї родини, обійняти рідних. Я хочу перемогти, щоб жити в своїй країні, на своїй землі. Для мене перемога це не лише життя без орків, а й без корупції. От тоді буде перемога. Коли закони в нашій державі будуть для людей. А зараз виходить так, що хтось відправив своїх дітей за кордон щоб відпочивали, а хтось на нуль, звідки повертаються одиниці. Наші жертви мають бути недаремними. Зараз ми виборюємо Перемогу над рашистами та над внутрішніми ворогами нашої країни. Ми дуже переживаємо, аби життя, які щодня там віддають, були недаремно покладеними. Тож ось так я уявляю Перемогу».
Наразі військовослужбовець перебуває на лікуванні. Тож попереду на нього чекає довготривалий процес відновлення та реабілітації. Проте вже зараз розвідник планує, як саме зможе бути корисним у своїй справі.
«Звичайно, з такими травмами я не зможу робити все те, що виконував раніше. Але, можливо, зможу бути інструктором чи ще кимось. У будь-якому разі, готовий і далі йти до Перемоги разом із іншими українцями!»
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
