Олександр Гулюк – доброволець, партизан, активний учасник операції із визволення Тростянця. Він з першим же «зеленим» коридором вивіз свою родину із окупованого міста, а сам повернувся назад, згуртував навколо себе хлопців, які добре знали лісову місцевість навкруги та активно допомагав холодноярівцям у боротьбі з росіянами. Олександр втратив в цій боротьбі друга, отримав осколкові поранення, але йшов до кінця заради життя у вільному Тростянці.
Указом Президента України №585/2022 від 17 серпня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександра Гулюка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нині він працює провідним інженером з охорони тваринного світу у гетьманському національному природному парку, а вільний від роботи час він присвячує Добровольчому формуванню «Тростянець 1».
Олександр Гулюк розповів нам, як зародився партизанський рух у Тростянці та чим місцеві мешканці допомагали холодноярівцям під час визволення міста.
Як у Тростянці з'явився партизанський рух
21 березня 2022 року, сили оборони разом з місцевими жителями розпочали визволення Тростянця з-під російської окупації. Одним з небайдужих громадян, який активно допомагав бійцям 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» при вході до міста, був доброволець Олександр Гулюк.
«Саме 24 лютого зранку я почув гуркіт військової техніки по вулиці Луніна. Тоді звісно, як і усі я не розумів до кінця, що відбувається. Але коли російська орда почала розташовувати свою техніку по різних локаціях Тростянця, я зрозумів, що треба рятувати свою сім’ю і думати, як виганяти цю нечисть з міста».
Тож 10 березня під час першого «зеленого» коридору, Олександр вивіз усю свою родину до безпечного місця, а сам повернувся в місто.
«11 березня я купив нашим сусідам ліків та деяких продуктів, сів у машину та поїхав додому. Коли я їхав, зв'язався з Іваном Мартиновським. Він їхав з Кременчука в напрямку Охтирки, а я їхав до Лебедина з Полтави. Ми домовилися про зустріч в Охтирці. По дорозі кожен з нас розмірковував, як знайти зброю. Прибувши до Охтирки, ми зустрілися. До цього часу вже зібралося близько 10 місцевих жителів. Дорогою до Охтирки вдалось домовитись про зброю, завантажили її в багажник і поїхали на Мащанку. Їхали польовими дорогами, оскільки всі центральні шляхи були перекриті».
У Мащанці авто завантажили гуманітарною, і попрямували в Тростянець. Допомогу вивантажили в лікарні, перевдяглися і почали роздумувати, як і де краще розташуватися.
«Майже усі хлопці, які були зі мною, дуже добре знали ліс. Я, наприклад колись працював у лісовому господарстві, та і зараз я працюю у Гетьманському національному парку, тож знаю всі стежини. Деякі були мисливцями. Тож проблем з тим, що хтось не знає обхідних доріг, таємних схованок чи просто може заблукати не було».
Партизани Тростянця
Місцеві партизани, приїхавши до міста, пішли у розвідку.
«Тільки ми приїхали і шли шукати місце розташування майбутнього табору, зустріли двох кулеметників і гранатометника. Ось тоді стало страшно. Думаю собі, наче і зброя вже є, і до міста заїхали майже, невже і вистрелити жодного разу не вдасться? На щастя, то виявилися наші хлопці із ЗСУ, "Холодний Яр». Згодом ми з ними познайомилися і скооперувалися. Хлопці вже жили декілька днів у лісі. Пам’ятаю, ми запропонували їм поїсти, видно було, що вони голодні, але військові відмовилися. Я думаю, що вони боялися, що ми їх можемо отруїти. Але потім, коли вони побачили, що цю їжу ми самі їмо, то звісно з нами поїли».
У холодноярівців було багато різної зброї, необхідна техніка, рації, дрони. У наших місцевих був не такий арсенал. Навіть автомати Калашнікова різнилися.
«У нас були автомати з патронами 5,45 мм, а в них -7,62 мм. Вони б з нами поділилися патронами, та на жаль, вони нам не підійшли. Тоді військовий з позивним «Лис» запитав, скільки у нас гранат. Я відповів що у мене є лише одна і та на всіх. Він повів нас до БМП, яка стояла захована у лісі, і видав кожному ще по 2-3 гранати. Хлопці нам дуже допомогли з озброєнням».
Ворожа техніка
Оскільки місцеві партизани знали добре увесь ліс, це дуже допомогло холодноярівцям удосконалити свій план визволення Тростянця. Тож добре познайомившись, військові ЗСУ разом з тростянчанами почали чергувати та виставили свій блокпост неподалік табору. Водночас місцеві жителі, які жили неподалік лісу, дуже допомагали хлопцям. Гріли теплу воду на чай та каву, інколи навіть просто ходили погрітися.
«До речі, вдень часто прилітали квадрокоптери росіян. Військові нам розповіли, якщо чуємо, що летить квадрокоптер, треба підходити до дерева, сідати до нього і не ворушитися, щоб нас не помітили. Бувало таке, що і по 3 години так завмирали. Щоденно нас обстрілювали, якісь міни кидали. Над головами не вибухали, але котилися униз в ліс. Добре, що над нами були дуби, там гілля густе, то інколи зривалися на ньому».
Хлопці дуже мерзли, адже це були 15-ті числа березня, тоді на вулиці був мороз більш -10 градусів.
«Пам’ятаю, так хотілося тепла, адже у лісі ми спали хто на чому. Вогнище розпалити не можна було, бо дим підіймається угору, і саме по ньому нас могли помітити.
Так холодно було, усі трусилися. Вночі якось годинку – дві подрімав і починаєш ходити, щоб не промерзнути повністю. Але шкарпетки завжди були мокрі, ноги дуже потіли. Я думаю то так виходив адреналін. Шкарпетки треба було якось сушити, то я знімав і на ніч вішав їх на гілку на мороз, до ранку вони промерзали, і я холодні надягав на ногу. Це вже трошки пізніше привезли нам каремати і спальники. І декілька разів нам привозили з Мащанки їжу».
Місцеві партизани дуже допомагали військовим краще орієнтуватися на картах і підказували, куди краще цілитися чи де точно не може бути російських окупантів.
Як жили партизани Тростянця в лісі
Роль партизанів у визволенні Тростянця від росіян
21 березня 2022 року прийшов наказ від військових ЗСУ про початок наступальної операції. Холодноярівці разом з місцевими партизанами почали виконувати його.
«Ми вийшли разом зі зброєю і пішли у сторону лісгоспу. Одразу ж знесли гранатометом ретранслятор, бо знали, що там масове скупчення рашистів. Після цього почала приїжджати їх техніка. Встановили ПТКР, зарядили і з першого пострілу збили їх БМП. На ньому їхало близько 15 росіян. Не вижив ніхто. Після цього почалася справжня боротьба. Рашисти стріляли по нас мінами».
Саме під час цього бою, багато росіян, які жили у квартирах людей по Нескучанській, почали вибігати з квартир, зриваючи червоні пов’язки. Партизани разом з військовими ЗСУ ліквідували декількох окупантів. Ті хто встиг втекти, бігли в ліс, але там їх вже чекали.
Понівечена машина швидкої допомоги у Тростянці
«Рашисти довго пристрілювалися. Я бачив, як на дах лікарні «лягали» снаряди. Згодом вони все ж таки почали дострілювати до нас і поряд з нами падали снаряди та міни. Військовий з позивним «Скрипа» скомандував нам відходити назад. Ми свою справу зробили.
Ми мали відступати, вони ж – наступати, а там їх уже чекали. Наша група йшла першою. Тільки-но ми почали вертати назад, як поперед нас – вибух. Я думаю то був вистріл з танку. Основна маса осколків пішла у посадку, ми отримали другорядні осколки. Я закричав: «Лягай». Але і сам не стиг лягти, а лише присісти.
Коли прийшов до тями, то не одразу зрозумів, де знаходжуся. Дивлюсь навкруги – п’ятеро хлопців просто лежать. Я ногою поворушив – начебто ціла, іншою поворушив – також. Але так боліла ділянка біля сідниць. Я розумію, що я цілий, можу ворушитися, але чомусь не можу підвестися. Я до Ваньки (Іван Мартиновський – ред.), перевернув його, а на снігу маленька червона крапочка, це напевно десь йому спину пробило. Він живий, але дуже дісталося. «Гориничу» дісталося дуже, йому дрібними осколками побило кістки по руках та ногах, він був не ходячий тоді. У Олексія були дрібні ураження, але потім я дізнався, що там пішли свої ускладнення.
Одразу ж прийшли холодноярівці, які передали по рації своїм, що хлопців поранило. Швидко приїхала БМП і почала забирати хлопців. Я пішов пішки. Зміг дійти до останнього будинку на Нескучанській, але мені було дуже боляче. Не знаю, гатили рашисти тоді чи ні, бо я вже нічого не чув. Мені здавалося, що навкруги була абсолютна тиша».
Після того, як приїхала БМП до кінця вулиці, Олександра забрали. Його разом з хлопцями повезли до госпіталю.
«Проїхали Станову на БМП, потім поїхали в сторону Артеморястівки. Я думав, що нас везли у Лебедин. Але саме в Лебедині приїхав УАЗік, забрала Ваньку (Іван Мартиновський, – ред.) на ноші. Ми вже самі туди перебралися. Я бачу, що йому ну зовсім погано. Я кажу: «Брат, тримайся, зараз будемо у лікарні, вилікують, тримайся». В певний момент ми зупинилися, Івана забрали і більше я його не бачив. Лише коли я вже був у госпіталі, дізнався, що він помер».
Поранених привезли до Охтирської лікарні, де лікарі одразу ж почали витягувати осколки. У Олександра витягли три з сідничної частини, один зі спини, три – з плечової частини. Потім його відправили до лікарні у Полтаву.
Осколок снаряда
«Пам’ятаю, як у лікарні питали, що будете їсти суп чи макарони. Кажу: «Суп». Так хотілося теплого. Люди дуже підтримували, несли і яблука, і мед, і цукерки, і різні булочки. Як мені хотілося чаю, я не міг його напитися».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
