“На війну пішла через те, що наше рідне місто Тростянець в перший день захопили окупанти. Я просто не знала як мені вчинити в цей час. Для себе я знайшла найправильніше рішення і це мене змусило піти воювати. Бо під окупацією моя донька, мій внук, мої батьки. Я не знала як я ще їм можу допомогти, тому пішла на війну”, – каже Тетяна Фурик. Їй 50 років, 17 з яких працювала кондитеркою в Києві. Але 24 лютого змінило все і змусило жінку піти на фронт. Нині вона санітар стрілець. На фронті з 25 лютого 2022 року.
Спочатку захищала Київ, а потім поїхала з чоловіком на Схід
До повномасштабного вторгнення росії в Україну Тетяна 17 років працювала кондитером у Києві та дивувала киян своєю випічкою. Тепер жінка захищає українців від непроханого ворога.
З перших днів великої війни Тетяна захищала столицю, виконувала бойові завдання в лавах територіальної оборони. Згодом тероборонівцям запропонували перейти в 5 штурмовий полк, який формувався на той момент. Нині це вже 5 штурмова бригада.
“Мій чоловік зібрав речі на війну за пів року до її початку. Він весь час говорив: “Буде війна, буде війна, буде війна”. Я до останнього не вірила, до останнього. Він казав мені забирай дітей і батьків і їдь на Західну Україну. Я думала, якщо почнеться війна, я поїду в Тростянець, але доля вирішила по-іншому”.
Чоловік Тетяни військовий, вони разом служать в одній бригаді на Сході. Жінка розповідає, що він не хотів мене брати її з собою на війну. Але в неї була тверда позиція – піде на фронт або з ним, або з братом-військовим. Чоловік сказав: “Якщо з двох бід обирати меншу, то підеш зі мною”. Так разом подружжя і захищає Батьківщину.
24 лютого 2022 року Тетяна згадує лячно. У неї була істерика, цілу добу не могла зрозуміти що робити. Ворог нещадно обстрілював Київ, все летіло, свистіло, вибухало. Але не це її так лякало. Страшно жінці було від того, що її рідні опинились в окупації, лячно було за їх майбутнє.
Тетяна зі своїм чоловіком
“Великої різниці між чоловіком та жінкою на фронті немає”
На фронті жінок, за словами Тетяни, не багато. У полку, де вона несе службу, 700 бійців. З них тільки 8 жінок. У бригаді разом зі штабом та медиками нараховується до 20 дівчат.
“Великої різниці між чоловіком та жінкою на фронті немає. Мені пощастило в тому, що мої побратими - це чоловіки з великої літери, це не просто воїни. Вони намагаються як можна більше оберегти. Коли ідеш на завдання вони кажуть: “Ні, ти туди не підеш”. Це братики мої, ми наскільки дружні, як родина, і я знаю що на все життя”.
Складності жінки на фронті не є суттєвими, але вони існують. В більшості це питання жіночої гігієни – воно більш проблемне, ніж у чоловіків.
Згадує, як перед тим як йти воювати, чоловік запитував у неї, чи розуміє, що на фронті треба брати зброю до рук, стріляти й убивати людей, що стоять перед нею. Все ж, що вона хотіла – захистити родину від непроханих гостей на рідній землі.
“У мене перед очима фотографія, яку скинула мені доця, коли Тростянець був в окупації. Мій внук Даня був у підвалі закутаний в ковдру зі своїм двоюрідним братиком, малесенькі сидять з цими мисочками. У мене їх оченята перед очима”.
Тетяна зі своїм внуком
Ангел-охоронець у військовій родині
“Звичайно, я могла б перейти десь в тихе безпечне місце, в тил, на кухню або ще кудись, але ні. Взвод сформувався з перших днів, ми з тероборони разом. Коли починались бойові дії в Києві, ми були у спортивних костюмах, з автоматами і тоді навіть мріяти не могли, що у нас будуть бронежилети і каски. Ми не думали, що нам коли-небудь будуть платити зарплату, ми не думали чи взагалі ми будемо жити та не думали що буде завтра. Я могла перевестись, але думала про хлопців, хто їх буде оберігати, хто їх буде лікувати”.
У липні 2023-го виповнився рік, як Тетяна з побратимами працює на Східному напрямку. Спочатку були пів року під Горлівкою у Нью-Йорку, з 8 лютого – на Бахмутському напрямку: Іванкове, Кліщіївка.
“Дуже багато хлопців поранено, з тяжкими травмами. Один хлопчик з нашого взводу загинув, ми його дуже берегли, йому був 21 рік. Ми його намагались оберегти від окопів як тільки можна, переводили в штаби, але доля у кожного своя. Перевели його якомога далі у медроту, думали там йому буде безпечніше, але прилетіло два “Шахіди”. Він там загинув”.
Розповідає, що вікова категорія у взводі 25-57 років. Молоді хлопці відносяться до неї, як до мами, а чоловіки середнього віку, як до сестри. Це як сім’я, на війні це найближчі люди.
Військові побратими Тетяни називали її ангелом охоронцем, бо перед кожним виходом, вона проводила цілі ритуальні обряди, щоб кожен повернувся живим і цілим.
“Раніше ми тримали позиції великої території, зараза задача змінилась. Можливо цивільним буде смішно, але зараз, коли мої хлопці групами ідуть на вихід або на штурми, перед тим як відпустити я їх збираю в коло та читаю молитву. Вони повторюють її за мною, а я говорю їм, що всіх чекаю завтра. Коли вони повертаються, то розповідають, як крили мінометом, вони згадували мене. Це приємно”.
“Там страшно всім”
“Найстрашніше коли везеш побратима до шпиталю і молишся Богу тільки б довезти живим. Слава Богу, у моїх випадках я довозила всіх живими. Єдиний випадок, коли один побратим був тяжко поранений в голову, я його передала евакуаційній групі живого, але вони не встигли довезти. Дуже страшно щоб не втратити. Для мене найголовніше, аби залишився живим, нехай поранений, але живий”.
За весь час перебування на фронті Тетяні найбільше врізався в пам'ять перший приїзд до зони активних бойових дій на Сході.
Згадує, як тільки приїхали до місця призначення і ще навіть з машини не встигли вийти, як почався мінометний обстріл. Ті хлопці, які воювали з 2014 року, намагались прикрити її, щоб вона не висувалась попри свій інтерес побачити, що звідки летить. Зараз називає цю ситуацію якоюсь мірою смішною, тоді ж навіть ще не встигла зрозуміти всієї небезпеки, яку несуть такі обстріли.
“Там страшно всім, хто каже, що не страшно - брешуть. Мало хто вірить, але без гумору там не виживеш, всі жартують, сміються у кожного свої приколи та домашні улюбленці, яких залишили господарі, а ми їх забираємо до себе”.
Тетяна Фурик
“Я не хочу передавати в спадщину своєму внукові цю війну”
Ніхто зі взводу Тетяни після перемоги України не хоче пов’язувати своє життя з військовою справою. Бійці кажуть, що виконують завдання командування тільки під час війни, бо треба боронити Україну – це наше майбутнє. Поряд з жінкою служить багато хлопців з Бахмуту, Горлівки і вони тільки за Україну.
“Це дуже складне питання. Чесно кажучи, я перемогу чекала як тільки почалась війна 24 лютого. Боюсь, щоб це не закінчилось мирними переговорами і не заморозилось, як у 2014 році. Ми всі дуже потомились морально і фізично, але не можна допустити мирних переговорів чи заморожування конфлікту. Скільки там полягло наших воїнів, скільки стали інвалідами. Ми всі налаштовані тільки до виходу на кордони 1991 року. Я не хочу передавати в спадщину своєму внукові цю війну, це дуже страшно”.
Тетяна із внуком
Жартома говорить, що було б краще святкувати нашу перемогу на червоній площі в москві.
Всі 50 років Тетяна розмовляла російською. Зараз кожного для себе переборює та говорить виключно українською, “щоб тільки знову не прийшли до нас “асвабадітєлі”.
“Вперше за рік і два місця я приїхала у відпустку три місяці тому. Мене зустріли мої рідні і подружки. Вони плакали, обіймали і навіть нічого не розпитували, бо вони все це пережили тут, в Тростянці. Люди які не пережили цього, досі не розуміють, що у нас в країні війна і це все страшно".
На фронті ж постійно точаться розмови про майбутнє. Бійці мріють про те, хто чим буде займатись після перемоги. У кожного з них різні думки, але всі говорять про одне – будуть і далі спілкуватись та підтримувати один одного.
“Я сьогодні уже третій день в Тростянці, я не розумію що мені робити і як далі жити. Тут зовсім все інакше, не можу перелаштуватись. Мені телефонують побратими і кажуть” “Таня, тобі не вистачає адреналіну”. До війни я чітко знала що роблю, мені подобалась моя робота. Зараз я не знаю чим буду займатись. У мене чоловік закрив два бізнеси і пішов воювати. І так само хлопці, кинули свої роботи, бізнеси і пішли захищати свою землю”.
На війні кожен знайде собі місце, але у кожного своя доля
Тетяна впевнена, що всі, хто має здоров’я, будь-то жінка чи чоловік мають йти захищати рідну країну. Для кожного, хто хоче пришвидшити перемогу знайдеться робота. Нині потрібно багато людей для укомплектування армії. Щоб забезпечити одного бійця потрібно, щоб 4-5 осіб працювало в тилу.
“Не обов’язково іти воювати, хоча до лав ЗСУ також потрібні бійці. Проте альтернативний вихід, для тих хоче пришвидшити перемогу, це забезпечувати воїнів в тилу. Зараз потрібні кухарі, механіки, водії і дуже багато людей, які зможуть працювати на армію”.
Попри це все кожен має свою власну долю і смерть може наздогнати навіть в мирному місті далеко від фронту.
“Багато хто каже: “Я не піду на війну, бо мене можуть убити”. У мене у взводі був побратим, молодий хлопець з розвідки. Він наскільки був заряджений на війну. Сам з Херсону, у нього там залишилась мати і шість братів та сестер, з яких він був найстаршим. Тільки окопували Херсон він пішки вийшов звідти, добрався до Києва і добився того, щоб його взяли в тероборону. Потім перейшли до ЗСУ і разом з розвідкою були в бліндажі. Я його тільки й смикала, щоб він нікуди не висовувався, нікуди не ліз, такий молодий і запальний.
Він був такий заряджений на перемогу, хотів перевестись на Херсонський напрямок, щоб звільнити свою родину. Йому надали відпустку, поїхав до Києва, купив мотоцикл, про який мріяв. Їхав на ньому і розбився на смерть.
Я вірю, ми народжуємось і у кожного написана своя доля. Його не зачепив жоден осколок, міна чи куля, але він загинув у мирному місті”.
"Таня, ти все зробила вірно"
– Ви вважаєте себе сильно? Чому?
– Так. Моя сила проявляється в любові. В любові до людей, до України. Я від себе не очікувала, що наскільки люблю свою державу і всіх людей, дітей, не тільки свої рідних. Тому я вважаю себе сильною жінкою, якщо взяла до рук зброю, щоб захищати те, що я люблю.
– Що для вас значить бути українкою?
– Для мене це гордість, що я українка, що я народилась в Україні.
– Що або хто вас надихає?
– Мої діти, мій внук, вони мене надихають.
– Про що мрієте?
– На цей момент мрію тільки про мир і перемогу. Коли вже закінчиться війна, повернеться мій чоловік, зберемо всю родину і по всій Україні у нас буде подорож, окрім Сходу, бо мені його вдосталь вистачило.
– Що б ви побажали українським жінкам?
– Терпіння, надії та любові.
– Як змінились ваші пріоритети після початку великої війни?
– До війни я завжди все оновлювала в будинку, постійно клопоталась за нові ремонти, якісь обнови. З початку війни я вирішила, як закінчить війна, ніяких ремонтів, ніякої нової техніки. Є для життя мінімум - все, досить. Це мають бути подорожі, навчання, розвиток.
– Щоб ви зараз сказали собі рік тому?
– Я б сказала: “Таня, ти все зробила вірно”.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
