«Я ніколи не забуду, як пахне Україна», – говорить Тетяна Кучмій, мешканка Херсонської області, яка близько трьох місяців прожила в окупації і ніколи не пробачить односельцям зраду рідної країни. Говорить, що зараз в рідному селищі Питомник, неподалік Асканії-Нової їй більше немає з ким спілкуватись, адже всі знайомі перейшли на бік окупанта.
Тетяна розповіла, чим жило її рідне селище три місяці окупації, поки вона там знаходилась, про довгий шлях до вільної української землі, численні зупинки на російських блокпостах, обшуки та перевірки документів.
Думала, що просто грім, а почалась війна
Тетяна проживала в селищі Питомник поряд з Асканією-Новою. Там мешкали понад 500 людей. Вона працювала завідувачкою місцевого клуба.
«Ми постійно займалися з дітьми, вчили українські пісні та танці. У нас там було дуже багато костюмів. Я сама їх купляла і ми часто з дітьми і дорослими брали участь у різних творчих конкурсах. Працювала там 9 років. Було дуже багато крутих моментів. Але все змінилося 24 лютого 2022 року».
Спочатку росіян в районі Асканії не було. Але вони активно обстрілювали сусідні території.
«Десь о 5 ранку 24 лютого побачила червону заграву, почула вибухи. Думала, що це просто грім і скоро почнеться дощ. Потім написала старшій доньці, яка проживає у Польщі: «Не хвилюйся, у нас почалася війна». Вона одразу передзвонила, дуже розплакалася. Я її заспокоювала, адже я мати, як я можу змушувати хвилюватися своїх дітей. Донька пішла на роботу, а там дуже багато українців працює. Розповідала, що тоді усі плакали, у багатьох в Україні є сім’ї, рідні та близькі. В той момент ніхто не знав, що потрібно робити. Донька відпросилася, бо не могла виконувати свою роботу. Вона увесь час була зі мною на зв’язку.
Паралельно я зв’язувалася зі своєю сестрою, яка живе у Боромлі. Кажу: «Оксано, що у вас?». Вона відповідає, що все нормально, а я чую що у трубку відповідає її дочка. Вона прямо кричала: «Мам, яке нормально? У нас війна. Вже гримить». Потім дзвонила своїй мамі у Житомир, кажу: «Мамо, що робити?», а вона відповідає: «Доню, я не знаю».
Тетяна розповідає, що у той момент не знала, що казати дітям.
«Знаєте, завжди ми кажемо, щоб діти наші не хвилювалися, мама завжди знає що робити, завжди підкаже як правильно, завжди пораду дасть. У той момент я не знала, що казати і що робити. Пам’ятаю, 24 лютого увесь день бігала з молодшою донькою Кариною – то до клубу, то додому. Чекала, що я щось побачу. Але до сьогодні не знаю, що ж хотіла там побачити».
У той момент російські війська йшли на Нову Каховку. 24 лютого вони там і закріпили свої позиції. Але тоді українцям було складно усвідомити, що дійсно почалась повномасштабна війна. Усі вірили та надіялися, що ось-ось весь цей жах скінчиться. Коли Тетяна побачила перший раз окупантів, то дуже злякалася.
«Вони приїхали до села. Навіть не знаю, скільки було тієї техніки. Але ніколи не забуду, як один із солдатів сидів на БМП. Він сидів так зухвало, як фашист. Саме тоді, я усвідомила, що дійсно вони прийшли забирати наші території».
Попри окупацію та непроханих гостей, життя в селі продовжувалось. Активні мешканці налагодили процес випікання хліба та готували їжу для одиноких та хворих людей, дітей. Голова громади Вадим Поліщук підтримував людей – допомагав з закупкою борошна, домовлявся про це із підприємцями. Згодом росіяни почали погрожувати йому, навідувались у дім із обшуками. Тому він вивіз свою сім'ю, а згодом і сам покинув окуповану Херсонщину, бо не хотів працювати на ворога.
Росіяни ж нишпорили по людських будинках, а що та м шукали – не відомо. Обстріли сусідніх територій продовжувались. Інколи прилітало так, що в будинках в Питомнику відкривались двері.
«Інколи світло вибивало, але воно було. Зв’язок теж був. Але коли росіяни прийшли на наші території, вони одразу відімкнули українське телебачення і крутили російські канали, які «промивали мізки» людям своєю пропагандою».
Тетяна Кучмій
«Нам все одно, аби лише не стріляли»
Тетяна намагалася відволікати дітей танцями та піснями. Співали і «Червону калину» і Гімн України. Але так продовжувалось всього кілька днів.
«Потім мені страшно було збирати дітей, не дай Боже, щоб не прилетіло. Пам’ятаю, ще момент, коли в Асканію-Нову приїхав їх головний командир і попросив зібратися усіх підприємців, прийшли навіть ті, про яких ми і не знали, що вони підприємці.
Також дуже огидно, що більшість наших людей, а зокрема вчителів просто «перевзулися» і пішли працювати в російську школу. Я не розуміла, як так можна. Адже більшість цих людей знала, ми скільки проводили українських свят і фестивалів. А тут. Я не розумію. Ті хто не хотів співпрацювати з росіянами виїхали з окупації».
Жінка впевнена, що тоді багато мешканців селища дотримувались принципу: «Нам все одно, аби лише не стріляли».
«Знаєте, був один момент, який підштовхнув мене до виїзду з нашого селища. Я прийшла у нашу школу і вигукнула «Слава Україні», а у відповідь мені ніхто не відповів. Щобільше, на мене подивилися, як на ненормальну. Це для мене був такий шок, мені так стало погано. Саме тоді я зрозуміла, що це все. Ті люди вже були налаштовані на «руський мір». А я так хотіла кричати «Ви що? Ми ж українці. Ми на українській землі». Мене тоді зсередини щось розірвало. Я зрозуміла, що там більше ні з ким розмовляти, хоча я цих людей знала понад 20 років.
Я навіть запитувала цих людей, що вони будуть робити коли прийде влада росії. Вони відповіли: «Працювати». Кажу: «Як працювати? На них?» Для мене це був шок. Я думаю, що російська пропаганда дала свій результат. Хоча, не знаю, може це все у них сиділо десь під шкірою».
Тетяна почала збирати речі та думати про виїзд від цих людей. Вона намагалася ні з ким не говорити більше, адже кругом було багато зрадників та колаборантів. Біля Тетяни була поряд 9-річна дочка, тому вона вирішила просто відмежуватись від усіх. Потихеньку почала шукати перевізників, які вивозили людей з окупованих територій.
«Ці водії – герої. Вони з такого пекла на свій страх і ризик вивозили людей. Так, це було за гроші. Але я б не хотіла таких заробітків. Це відповідальність за тих, хто поруч в машині. Це дуже страшно і дуже небезпечно, особливо в той момент».
Тетяна разом з дочкою Кариною почали збирати речі і готуватися до виїзду з Питомника.
Ворожі ракети
«Я як побачила Херсон, мені стало так страшно»
Знайшовши певних перевізників, Тетяна з донькою у визначений день прийшли до автобуса та поїхали у невідомому напрямку. На їх дорозі вперше зустрілись росіяни, коли зупинили на перевірку на одному з блокпостів.
«Вони зайшли тоді в автобус, перевіряли документи. Згодом почали роздавати дітям печиво. А я дивлюсь на Карину, і просто молюсь, щоб вона взяла це печиво. Вона в мене дуже емоційна дитина. Я дуже боялася, щоб вона те печиво не кинула цьому солдату в обличчя. Я з нею очима балакала. Але вона розумничка, вона просто мовчки взяла і все. Рашисти на постах були такі ввічливі, і водичку пропонували, і поїсти. Але це не змінювало про них думку. Мені хотілося кричати. Мало того, що вони спілкувалися на своїй гидкій мові, так вони ще й корчили щось з себе. Ця їх «ввічливість» не змінювала думку про них. Вони – окупанти. Вони – не люди. Вони травмували людей, дітей своїм виглядом і автоматами».
Жінку з донькою спочатку довезли до Каховки. Згадує, що раніше там на вулицях було багато щасливих людей. А коли ж цього разу вийшли з автобуса – місто пустувало. По дорозі їм зустрілось всього кілька людей. Більшість були магазинів зачинені.
Далі дорога йшла на Херсон. І за цей час у мами з донькою перевіряли сумки та документи.
«Я як побачила Херсон, мені стало так страшно і дико одночасно. Людей нема, машин нема, навіть птахи не літали. Я ці емоції навіть не можу передати. Так боляче, бачити порожнім місто, де кілька місяців тому кипіло життя, раділи та гуляли люди, молодь».
Знайшовши місце, де заночувати, Тетяна з донькою після дороги вирішили відпочити. Але саме в той день був обстріл, я поряд з ними стався сильний приліт. Каже, навіть вуха позакладало від сили вибуху.
«Я дзвоню водієві Максиму, і кажу що нам треба їхати далі. Він дуже здивувався, як ми туди потрапили. Але не відмовився, і погодився вивезти нас. На ранок ми прийшли до торгового центру «Фабрика». На той момент його вже розбили. Всього там зібралось близько 20 людей. На стоянці знаходились дві білі маршрутки та червона вантажівка. Ми всі хотіли на українську землю до своїх рідних. Так, і то наша земля, але поки там знаходяться зрадники, колаборанти та росіяни, ми не можемо там бути. Але саме тоді ми і подумати не могли, що нас чекає».
У червоній вантажній машині сиділа вагітна жінка разом із сином, він був дуже хворий і терміново потребував допомоги в Охматдиті. Ще один її син та чоловік сиділи в білій маршрутці. За кермом вантажівки була жінка, яка дістала масло з Єрусалима і намалювала кожному хрест на лобі. Вона всіх запевняла, що це вбереже від біди. А люди в це вірили.
Понад 10 днів на російських блокпостах
З Херсону колона вирушила до Берислава. Водій Максим дуже багато вивіз людей і знав усі шляхи та дотримувався інструкцій, як правильно поводитися на російських блокпостах. Там звучали одні і ті ж питання: «Куди і чому їдете?», відбувались постійні перевірки багажу, документів і телефонів.
«Ми їдемо, бачимо обабіч дороги стоїть машина, у ній відкриті усі двері, багажник, біля неї стоїть чоловік та жінка, а ці виродки копирсаються в машині, розкидають усі речі. У них якась така форма в усіх різна, не можна було зрозуміти, хто звідки. А водій наш знав, що якщо вони стоять, то треба зупинятися. Ні в якому разі не можна було їхати далі, бо по нас відкрили б вогонь без попередження. Військові залишили тих людей і пішли до нас. Бачили, що машини дорогі, тому почали кричати, щоб ми виходили, бо вони забирають транспорт.
Наш водій підійшов до них і каже: «А ви не зможете їх забрати. У мене керівництво у Києві, і вони якщо побачать, що машина їде не по тому маршруту по якому повинна, вони її просто заблокують. Це спеціальна програма». Солдати почали злитися і кажуть: «Звони, пусть блокируют». Максим подзвонив начальнику і попросив це зробити. Після цього вони намагалися її завести, але не вийшло. Бігали кругом маршруток, били ногами їх, злилися.
Я дуже боялась, щоб нас і машини не розстріляли. Але один з них побачив далі колони інших машини, і вони переключились на них. Їм не треба «Жигулі», чи «Запорожці», вони шукали дорогі машини. Наш водій швидко подзвонив керівництву і вони розблокували машини. Ми майже на ходу заскакували у маршрутку і поїхали далі».
Блокпости в Херсонській області
Тетяна каже, що склалось враження, ніби наступний блокпост був практично через 300 метрів від попереднього. І так постійно. На кожному з них маршрутки перевіряли, сумки вивертали. І це супроводжувалося постійним хамством та наглістю.
«Ми їхали до Берислава майже добу. А потім рухалися на Давидів Брід. Там тижнями стояли колони різних машин, бо вони кого хотіли пропускали, кого не хотіли – залишали. Ці люди були «живим» щитом. На ніч нам не дозволяли зупинятися. Ми шукали житло поблизу, винаймали його, а вже о другій ночі йшли назад в автобус. Так пройшло три дні. Мені так шкода було дітей, вони були такі вимучені».
Люди потрапили саме у той відрізок часу, коли машини не пропускали. А хлопчику, який був хворий, ставало все гірше. Росіяни возили його у свою лікарню, кололи знеболювальні, пропонували там же і лишитись на лікування. Але мама відмовлялась, бо потрібних ліків там не було, а в Охматдиті вже чекали.
«Наш дух вже падав. Ми не знаємо, що у них в голові. Так було страшно. Через те, що нас не пропускали, ми повернулись до Херсону. Заправилися, купили їжі і поїхали в сторону Запоріжжя. Там знову ці блокпости. Де давали цигарок солдатам, там швидше пропускали. Пам’ятаю, заїхали у якесь селище, доганяє нас вантажна машина. Витягли з однієї маршрутки хлопця і сказали нам чекати 20 хвилин. Вони його потім привезли, не знаю через скільки, пройшло точно більше ніж 20 хвилин. Куди вони його возили і що вони робили – не відомо. Жінка його дуже довго плакала».
І цей довгий шлях через російські блокпости продовжувався. В одному селі колона знову зупинилась – вперед дороги не було, можна було повернути лише назад.
«Деякі навіть платили солдатам гроші за пропуск. Це були великі суми, інколи навіть в доларах. Тих, хто платив, пропускали одразу. Наш водій ходив до них, питав вартість, але там була дуже велика сума, і навіть якби ми скинулися, нам би не вистачило. Ми ночували на тому пості декілька днів. У жіночки з хворою дитиною була істерика. Їй погано, бо вона вагітна, дитині погано. Ми як могли, так її і підтримували».
Саме цей хворий хлопчик врятував життя кільком людям. Коли їхали дорогою, побачили вдалині російський блокпост. Водій зрозумів, що треба до них під’їхати, адже маршрутку вже помітили і могли просто розстріляти.
«Ми під’їхали, а там їх немов мурах – дуже-дуже багато. Ми вдали наче заблукали і хотіли запитати, куди нам треба їхати. Там якісь склади були, як для сіна. Вони вийшли, а їх було так багато і усі з автоматами. Змусили нас вийти з машини. Ми вийшли, а я не знала куди мені заховати мою дитину. Вони почали хамити та насміхатися, чому я ховаю дитину. Я просто мовчала. Ми благали, щоб випустили цього хворого хлопчика, ми будемо стояти і день і два і три, але випустіть. Хлопцю було дуже погано.
Один з них підійшов до іншої машини, витягнув хлопця років 11. Він йому дає в руки автомат і каже: «Сейчас я буду учить тебя стрелять». Я розумію, хто стане мішенню. Дитина злякана, адже вона розуміє, що він сказав брати, значить треба. І тут у хворого хлопчика починається приступ. Його мати вагітна хапає цю дитину і криком кричить: «Боже допоможіть, дайте води». Один з росіян спитав, що з дитиною. Йому у двох словах пояснили. І він каже: «Так, грузитесь, мы проведем». І вони двох людей з наших машин залишають на блокпосту ніби в залог, декілька солдатів сідають у наші машини і показують куди їхати. Ми не знали куди ми їдемо, вірно чи ні. Вони довезли нас до якоїсь точки і вийшли з машин, тоді ж привезли і тих двох людей, які з нами виїжджали».
Тепер люди понадіялись на спокійну дорогу далі, але перед ними виріс новий блокпост. Виявилось, що росіяни з різних постів не спілкувались між собою, а інколи навіть ворогували. Люди молилися, щоб швидше виїхати з цього пекла. Зупинки на блокпостах продовжувалися і здавалося, що цей жах ніколи не скінчиться.
«Кадировці дуже реагували на дітей. Завжди казали: «Смотрите за своїми детьми». Я досі не зрозуміла до чого це говорилось».
Згодом все ж таки машину з хворою дитиною і його вагітною мамою пропустили, їх забрав Червоний хрест. А її чоловік і син залишилися в сусідній машині з іншими людьми.
«Коли ми стояли і чекали доки нас випустять, мені дзвонить моя колишня колега і питає: «Ну что, вы выехали?», я кажу: «Ні, нас не пускають». Вона у відповідь: «Кто не пускает? Украинцы?». Мене охопила злість, я їй як закричу: «Ти що, ненормальна? Ми до них добратися не можемо! Рашисти нас не пускають». Вона: «Не может такого быть». Що у цієї людини було в голові за три місяці окупації. Навіть не хочу знати, що там зараз з її мізками».
Три дні маршрутки стояли у Василівці. Усі вже думали, що це останній пост, адже вся ця дорога вже тривала понад десять днів. Люди молилися, щоб швидше закінчилося це пекло з блокпостами. А тут їх чекав ще один пост.
«Навкруги лісопосадка, де-не-де розірвані снаряди. І ми знову стоїмо. Неподалеку стояла їх зброя. Ми бачили її. З нас зробили «живий» щит. Наші хлопці бачили, що там є евакуаційні машини з українцями, тому не могли вдарити по ворогу. Я впевнена, що це все було продумано. Там було близько сотні машин. В одну ніч як почало бабахати. Ми кричали, плакали, молились. Машина аж підплигувала, над нашими машинами літали ракети. А ми не могли ні сховатись, ні побігти кудись. Всередині я розуміла, що я більше цього не зможу витримати.
Пам’ятаю, я тоді дзвонила своїй сестрі Оксані, що з Боромлі, і кричала, що я більше не вірю в Бога. Я казала: «Якщо я сьогодні не вийду з цього пекла, я ніколи в житті не повірю у Бога. Немає його. Як можна так знущатися з людей? За що? Я на своїй землі, а прийшли якісь моральні виродки і мене не пускають. На моїй рідній землі» Я дуже плакала».
Російські військові сказали всім, щоб розверталися і їхали назад. У людей почалася паніка, адже так повільно пройти такий шлях і потрібно тепер повертати назад. Ніхто не хотів повертатися.
Хтось із черги пішов до росіян. Згодом повернувся та спитав, чи згоден хтось іти пішки. Тетяна не роздумуючи вигукнула: «Я - так». Таким чином 11 людей зібрали усі сили і вийшли з речами в невідомому напрямку. За цим постом була «сіра» зона.
«Повертаю голову вбік і бачу водонапірну башту, а на ній зверху український прапор»
На пості у людей перевірили документи і вони вирушили вперед. Навкруги все було заміновано. Можна було йти по двоє виключно по центру дороги.
«Я не знаю, звідки у нас взялися сили, але ми так швидко йшли, навіть інколи бігли. Коли ми відійшли від цих блокпостів, я просто хапала повітря. Я відчувала, що ми вже поряд. Пройшовши далі, побачили колону вантажівок, які намагалися доставити харчі на окуповані території. Їх також не пускали. Водії нас позвали, дали води та трохи їжі. Ми запитали: «Скільки кілометрів до Запоріжжя», кажуть: «Десь близько 20». Пройшовши цю колону вантажівок, ми далі йшли до своїх. Я молилася, щоб наша дорога була безпечною. Я просила свого покійного батька, усіх родичів, щоб вони нас оберігали.
Ми йдемо, я повертаю голову вбік і бачу водонапірну башту, а на ній зверху український прапор. Хоча він і висів верх ногами, але я побачила за такий довгий час щось рідне, своє, українське. Я всередині не вірила, що ми вирвемося з тієї пекельної дороги. Це був мій маячок. Я ніколи в житті не зможу передати ці емоції та почуття. І ми всі стали просто на нього дивилися».
Після того, як всі зрозуміли, що зупинятися не можна, рушили далі. Побачили підірваний міст, а поряд розбиту заправку. Близько 10 вечора почало темніти. Обстріли посилилися. А до українського блокпоста залишалася ще довга дорога. Вирішили заночувати на заправці. Спробували поспати, зіставивши кілька вцілілих стільців.
«На світанку, близько шостої ми вирушили далі. Виходимо з цієї заправки, а там на території міни. Я не знаю, як ми на них вночі не наступили і який янгол-охоронець нас врятував. Ми йдемо і бачимо на вулиці біля хатинки стоїть жінка з чоловіком. Одразу ж питаємо, чи вірно ми йдемо. Вони були вражені, питали звідки ми йдемо. Ми в двох словах розповіли. Вона винесла нам пиріжків. Показала приблизно куди йти, але попередила, щоб ми були уважні, бо території дуже небезпечні, дуже багато мін та розтяжок. До українського блокпоста залишалося близько 2 кілометрів. А я йду і відчуваю цей аромат рідної країни. Я ніколи не забуду, як пахне Україна. Це зовсім інше повітря, запах, який не сплутаєш ні з чим. Я вже пливла. Я знала, що ми поряд, поряд з нашими».
Замінована територія
Тільки-но відійшли, як по кільцевій дорозі під’їхало дві машини наших військових і скерували всім швидко сідати до них. Для військових це був страшенний ризик, адже росіяни могли у будь-який момент вдарити по них.
«Я увечері бачила дрон. Я ще тоді відчула, що це наші хлопці слідкують за нами. І я не помилялася, адже приїхавши за нами, військові сказали, що вони слідкували за нашим рухом і вже знали, де вони зможуть нас забрати. Коли нас привезли до українського посту, діти швидко повибігали з машини, почали обніматися. У дітей навіть обличчя стали живими. Тоді, за ці пекельні дні нашої евакуації я вперше побачила, як усміхається моя дитина, як вона розквітла. Але знаєте, вона у мене виросла. Оцей пекельний виїзд виростив мою дитину. Тоді я сказала: «Боже, прости мене. Ти є на світі».
Згодом приїхав автобус, який забрав людей і відвіз до Запоріжжя. Далі всі роз’їхалися по різних містах, де було безпечно.
Пізніше Тетяна дізналась, що машинам на блокпосту все ж дозволили рухатись і люди змогли цілими виїхати з окупованої території.
Додому ніколи більше не повернеться
На сьогодні Тетяна проживає у Тростянці і запевняє, що у Питомник вона ніколи більше не повернеться.
«Там ні з ким спілкуватися. Люди, які там залишилися так швидко перевзулися. Для мене це нонсенс. Ну як так можна, жити на українській землі і стелитися під загарбницьку владу. Я бачила, як вони вже виставляють фотографії з тими «колорадськими» стрічками, а що вони мені писали. Чесно, я довго намагалася підтримувати спілкування з людьми, що там».
Нині ж жінка з донькою всіма силами намагається насолоджуватись вільним життям.
«Я так тяжко добиралася до цього українського прапора, до своїх українців. Як я можу це кинути? Мені так подобається у Тростянці, природа, ліси, повітря. Я хочу тут бути, працювати на своїй землі. Хочу, щоб моя дитина навчалася в українській школі. Я тільки посміхатися почала десь пів року тому.
Зараз я щоденно встаю, слухаю як співають солов’ї, як шумить вітер. Я щоденно дякую Богу за те, що у мене є можливість проживати цей день на українській землі. Дякую, за те що зберіг мене і мою дитину».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
