«Замість квітів та обіймів, жінки йшли лісом під обстрілами та закривали собою новонароджених діток від уламків та снарядів», – каже Галина Бекетова, медсестра в Тростянецькій лікарні, яка вивела з медзакладу двох породіль та провела їх лісом під страшними обстрілами додому у Станову.
Початок окупації Тростянця став випробуванням для кожного місцевого мешканця, і Галина Іванівна не була винятком. Замість того, щоб рятувати себе, вона обрала шлях допомагати тим, хто цього потребував найбільше - хворим і пораненим.
Коронавірус – перший серйозний виклик
Протягом останніх шести років, Галина Іванівна Бекетова працює молодшою медичною сестрою в Тростянецькій міській лікарні. Пригадує, як одним із перших серйозних викликів стала пандемія коронавірусної інфекції.
«Я працювала в різних відділеннях, та був період, що працювала саме в реанімаційному. Тут були найтяжчі пацієнти. Нам самим було складно, адже кожному з них була потрібна постійна допомога та увага – як медична, так і просто людська. А ми постійно в цих захисних костюмах. За добу, бувало, хвилин на 20 знімеш, перепочинеш, а потім знову вдягаєш та йдеш працювати».
Жінка пригадує, що найважче було спостерігати за тим, як хвороба забирала життя пацієнтів.
«Ми всі розуміли тоді, що це така хвороба і можливі летальні випадки. Але після того, як я втратила одного зі своїх синів, то зовсім інакше почала ставитись до смерті. Особисто для мене боляче було дивитись в очі людині, яка сама розуміє та відчуває як життя поступово залишає її, а ти нічого не можеш зробити. Вона лежить нерухомо, під апаратом штучної вентиляції легень, дивиться на тебе, а ти безсилий. Це страшно. Хоча наші лікарі до останнього боролись за кожного пацієнта».
Як розповідає Галина Іванівна, хвороба відступила так само швидко, як і почалась. Але цьому передувало не винаходження нових дієвих ліків, а повномасштабне вторгнення росіян в Україну. Тоді, як і мільйони інших українців, жінка прокинулась від новин про початок так званої російської спецоперації. Проте до останнього не вірила в те, що це можливо. Відпрацювавши чергову зміну в лікарні, вона повернулась додому – в Станову.
«Якраз наближалась річниця коли не стало сина, тож я взяла декілька вихідних. А коли прийшов час йти на роботу, вже було зрозуміло, що це окупація, що це війна і все це тут, навколо нас. Тож я зателефонувала на роботу, дізнатись, як бути далі. Дівчата ж відповіли, щоб я залишалась вдома. Адже йти було ніяк, а медперсонал, який був у лікарні – перебував там уже декілька днів. Тож я залишалась певний час вдома зі своїми рідними».
Обстріл лікарні із танка
16 березня Галина Іванівна дізналась, що в лікарні потрібна допомога медперсоналу. Тож разом зі своєю колегою вирішила повертатись в медзаклад.
«Ну як не піти. Там же люди, їм потрібна була допомога. Я порадилась із сином, він сказав, що підтримає будь-який мій вибір. Тож я зв’язалась зі своєю колегою, вона сказала – якщо я піду, то і вона теж. Молодший син разом зі своїм другом намотали на палицю білу ганчірку, адже росіяни дозволяли лише так пересуватись по вулиці, і так лісом пішли тихенько в лікарню».
Тоді ж, як розповідає жінка, лікарня була цілою, а в середині перебувало чимало пацієнтів. У тому числі були і поранені внаслідок ворожих обстрілів місцеві мешканці. Окрім того, були і жінки, які вже народили або мали народити. За кілька днів почались потужні обстріли навколо лікарні та самої будівлі медзакладу.
«Пацієнтів, які могли пересуватись самостійно або з нашою допомогою ми, звичайно, спускали до підвалу. А тих, хто був прикутий до ліжка, ми на матрацах переносили до коридорів та клали під стінами. Найбільше було шкода дівчат, які щойно народили або мали народити. Було доволі холодно, страшно, а вони сиділи наче мишенята – тихенько та нерухомо. Пригортали своїх немовлят до себе, аби уберегти та зігріти».
Навіть у таких умовах медичний персонал намагався хоча б якось підтримувати чистоту приміщень. У черговий такий раз, Галина Іванівна вийшла на сходи, якими спускались до укриття, аби прибрати скло та інше побутове сміття, що з’явилось внаслідок обстрілів. Тоді ж, вона почула гучний гуркіт військової техніки. Як потім виявилось – це був танк, який вже за декілька хвилин почав обстріл лікарні.
Танк, який розстріляв Тростянецьку лікарню
«Я поглянула у вікно, адже не могла зрозуміти, що це за шум. Танк їхав паралельно лікарні, а потім зупинився і його дуло почало розвертатись прямо на нас. Я побігла на 5 поверх, та почала кричати, що там танк. Спочатку мені не повірили, а коли всі, хто там знаходився підійшли до вікна, то зрозуміли, що зараз щось страшне буде. Так і сталось – пролунав постріл і стіни заходились, потім пил, бруд….Ми швидко почали спускатись сходами запасного виходу. Потім ще постріли, і ще.
Танк "Кантемирівської" дивізії
Коли ж настала тиша і ми вийшли – це був шок. Ми не могли повірити своїм очам. Але коли я побачила, що сталось із пологовим відділенням – місце, де постійно сиділи наші дівчатка – там не було нічого живого. Якби вони залишались там – я не знаю, що б було».
«Ми кидали речі, на них клали малюків та накривали собою»
Після того, розповідає жінка, вона зрозуміла, що хоче повернутись додому, адже залишатись в лікарні було небезпечно. Серед породіль було дві жінки зі Станової – її односельчанки. Вони просили, аби Галина Іванівна не залишала їх та дочекалась пологів, аби всім разом повернутись додому.
«Одна дівчинка – Катя, то вона якраз народила, а ще одна – Оля, то мала з дня на день. Вони просили, аби я їх не залишала, тож я згодилась дочекатись. Ввечері Оля почала народжувати. То було вже у підвалі. Туди приходили люди з сусідніх будинків, тобто народу було немало. У закутку облаштували кімнатку, де власне, вона і народжувала. Умов були жахливі, я досі не можу змиритись із тим, що наші дітки мали таке пережити. Лікарі зробили максимум, що від них залежало, але підвал є підвал. Попри це все, на світ з’явився справжній козак!»
Після того жінка спробувала зв’язатись із кимось із односельчан, аби їх забрали з лікарні.
«Нас мав забрати мій син з його товаришем. І в той момент, коли вони мали йти, почався страшенний обстріл. Мені здавалось, що минула вічність, доки я дочекалась і побачила свого сина. Ми зібрали речі, а їх було дуже багато. Там же і пакунки малюка, і одяг, і різні необхідні речі для немовлят та їх мам. Ми не знали, як довго це все триватиме, тож все, що могли, взяли з собою. Хлопці пов’язали ці всі речі на себе, я навіть не уявляю, як їм було складно. Дівчатка взяли малюків, та деякі речі. Я теж взяла, що могла донести. Так ми і пішли.
Я добре знаю цю місцевість, тому ми пішли через ліс. Спустились в Нескучне, потім до гротів. А далі почався обстріл. Снаряди падали всюди. З озера летіла крига, дерева також падали, гілки летіли. Ми кидали речі, на них клали малюків та накривали собою. Адже з усіх сторін щось летіло. Тоді ніхто не думав за себе, аби лише прикрити та уберегти дітей. Дівчаткам було дуже складно. Катя народила за три дні до цього, а Оля тільки ввечері, а зранку ми вже йшли. Але вони тримались так мужньо. Я молилась Богові, аби з дітьми нічого не сталось.
Хоча тією дорогою йти до дому близько 40 хвилин, ми йшли годин 5. Постійно зупинялись, закривали діток, бо обстріли практично не стихали. В якийсь момент, я хотіла здатися, бо треба було перейти по поваленому дереву, а сили просто залишали мене. Сказала, аби вони всі йшли далі, а я залишусь тут. Син почав підбадьорювати, говорив, що після всього що було, я зможу і це. Ну, так і вийшло. Я змогла».
Коли вони підійшли ближче до села, в однієї з породіль з’явився зв'язок на телефоні і вона додзвонилась до рідних, аби ті вийшли на зустріч.
«Чоловік Олі та її мама вийшли нам на зустріч. А це було десь 24 березня, бо вже почали вилазити проліски. І доки вони йшли, то назбирали по малесенькому букетику для нас. Мені подарували як подяку. Коли ми зустрілись, ми так плакали, обіймались. Мені було боляче усвідомлювати, що дівчатка ось так виходять з пологового. Замість квітів та обіймів, вони йшли лісом під обстрілами та закривали собою новонароджених діток від уламків та снарядів. А дітки, вони наче все відчували. Скільки разів ми падали, закриваючись від снарядів, а вони жодного разу не закричали чи заплакали».
Лише коли всі дійшли до дому в більш безпечне місце, Галина Іванівна зрозуміла, наскільки небезпечним було рішення йти з лікарні разом із новонародженими дітьми та жінками, які щойно народили. Говорить, що усвідомлення того, які могли бути наслідки, приводило її в шок. Проте вже за декілька днів, коли Тростянець було деокуповано, жінка повернулась на роботу в лікарню.
«Я не думала, що далі. Я просто знала, що треба йти на роботу. Який вигляд має лікарня я знала, тож розуміла, що робота знайдеться для всіх. Увесь медичний персонал, який знаходився там, а також повертався поступово до лікарні, розгрібав завали, відшукував речі, що вціліли».
Наразі Галина Іванівна продовжує працювати в Тростянецькій міській лікарні молодшою медичною сестрою в дитячому відділенні. Розповідає, що рідні малюків і дотепер дякують їй за допомогу. Вікторія з немовлям виїхала за кордон практично одразу після повернення додому, а Ольга, разом із сином проживають в рідному селі. Ті страшні часи, пані Галина згадує як страшний сон і навіть не вірить, що все це було насправді. І мріє дочекатись, коли ці дітки підуть в садочок, потім до школи і все це – під мирним та вільним небом України.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
