Юлія Кисельова – переселенка з Дружківки. В те, що лінія фронту підійде так близько до міста не вірила до останнього. Назад повертатись вже не хоче, бо Тростянець став для неї рідним. Вона закохалась у зелень міста, його європейський та історичний шарм.
Дівчина розповіла, як для неї почалась велика війна в Україні, чому обрала саме Тростянець та чи спілкується із друзями з Дружківки.
Не знала, як пережити зиму
У 2014 році почалася війна на сході України. Та воєнні дії охоплювали не усю територію Донецької області - Дружківку вони оминули. До 2014-го там мешкало близько 70 000 людей. Згодом половина з них виїхали. Деякі ж з окупованої Донеччини їхали жити у Дружківку, адже бойових дій там майже не було.
«У нас є санаторії, які вони давно не працюють та розташовані за межею міста. Там знаходилися війська рф. Наша українська армія згодом їх розбила. Знаю, що у нас були блокпости сепаратистів на в’їзді та на виїзді. Я їх не бачила, бо якось навіть не їздила нікуди. У нас все було нормально. Десь близько місяця була комендантська година, а потім все стало на свої місця».
Початок повномасштабного вторгнення 2022-го теж не дуже зачепив Дружківку. Юлія тоді була на операції у Харкові.
«Якщо чесно, у те, що відбувається навколо не дуже заглиблювалась, бо стан здоров’я був слабкий. Я думала, що це все швидко закінчиться. У 2014 році вони пошуміли і все затихло. Думала, що цього разу буде так само».
Коли лінія фронту почала підсуватися, Юлія роздумувала про те, що треба виїжджати на безпечнішу територію. Навесні 2022 року у деяких населених пунктах почало пропадати газопостачання. Їхати за межі України дівчина навіть і не планувала.
«Я така людина, що мені комфортно лише в своєму менталітеті, поряд зі своїми людьми. Той же мовний бар’єр був для мене перешкодою. За кордоном у людей все інше – звички, вподобання, манери. Ці фактори мене одразу ж зупиняли. Але їхати звідти треба було, адже я не знала, як пережити холодну пору року без опалення. Води у нас також не було, за нею до колодязів ходили близько 3 км».
Батьки Юлії відмовилися виїжджати. Її тато допомагав українським військовим з ремонтом машин. Тож дівчина разом із сином почала думати, куди виїхати.
«Спочатку хотіла їхати до Полтави. Але коли дізналася, які там ціни на житло, зрозуміла, що не потягну. У той час мій дядько допомагав відбудовувати Тростянець після деокупації. Він і запропонував мені їхати сюди. Спочатку знайшла тут невелику хатинку на Перекалках. Ми з сином прожили там близько місяця. Пам’ятаю, як тільки ми приїхали, сусіди почали нести нам їжу, картоплю, консервацію. А мені було так незручно, я нічого не просила».
З переїздом із Дружківки дівчина відчула полегшення.
Юлія Кисельова з синомФото: з архіву героїні матеріалу
Зелене, європейське місто, яке стало для дівчини рідним
«Тут такі люди, які завжди допомагають, підтримують, дадуть пораду. Я думаю, це через те, що вони самі пережили окупацію. Знають, як важливо підтримувати та допомагати один одному. Я не відчула у місті якоїсь складної адаптації. Я тут видихнула».
Згодом Юлія почала шукати роботу, адже в такій складній ситуації потрібно відволікатися. І це найкраще зробити працюючи.
«Я не можу сидіти без роботи, склавши руки. Пішла у центр зайнятості. Тоді ще така кумедна ситуація вийшла – у них «лягла» програма. І її довго не могли відновити. З дня у день штурмувала той Центр зайнятості. Вони мені вже казали: «Та не ходіть ви щоденно, як все запрацює чи будуть варіанти, ми зателефонуємо самі». Десь через місяць мені запропонували роботу у Пункті незламності. Я одразу погодилася. На той момент готова була хапатися за будь-яку роботу. А потім з’явилася вакансія у музейно-виставковому центру «Тростянецький» і я пішла на співбесіду».
Юлія КисельоваФото: з архіву героїні матеріалу
Юлія хвилювалася, чи все у неї вийде, адже треба знати гарно історію Тростянеччини та видатних постатей. Але під час співбесіди вона дізналася, що у музейно-виставковому центрі не просто проводять екскурсії, а ще й беруть участь у різних проектах, заходах та концертах, перевтілюються у історичні образи та навіть проводять «Шлюб за добу».
«Я з дитинства була дуже активна, тож я зрозуміла, що у мене все вийде. Мені тут подобаються заходи. Обожнюю перевтілюватися під час театралізованих екскурсій. Люблю повертатися у минулі епохи. Один з моїх улюблених образів – шоколадниця. Коли діти приходять до музею шоколаду та кави, і підходять до картини Жана-Етьєна Ліотара «Шоколадниця», то я виходжу і в образі розповідаю історію створення полотна. Всі так захоплено дивляться, а я отримую від цього задоволення.
Юлія Кисельова Фото: з архіву героїні матеріалу
Також я вже грала дружину Макса Кренкеля, який у минулі часи був помічником Леопольда Кеніга. А ще вже була хорватською співачкою Мілкою Трніна. До речі, це одна з версій, чому наш шоколад називається Мілка. Ще проводила шлюбну церемонію. Я хвилювалася більше ніж молодята. Далі у нас буде ще дуже багато цікавого, але секрет поки не відкриватиму».
Перевтілюватися у відповідні образи допомагають усі працівники музею, які разом з Юлією беруть участь у театралізованих екскурсіях. Вона каже, що як тільки вдягаєш вбрання того чи іншого героя, то одразу ж стаєш полоненою його історією.
«Тут така атмосфера. Оці картини, інтер’єр, меблі. Це все так надихає. Дуже рада, що сюди потрапила. Мені дуже подобається і саме місто, і люди. Мені дуже подобається європейська позиція мера. Тут все постійно йде в шаленому русі. Це дуже класно».
Ще дівчина звертає увагу на те, що Тростянецька громада дуже прогресивна, а люди постійно розвиваються. Каже, що Охтирка та Тростянець – це небо і земля. По Охтирці їдеш і там все навкруги в руїнах, а в Тростянці – наслідків окупації залишилося зовсім небагато. Люди всі разом намагаються покращити життя у місті.
Юлія Кисельова Фото: з архіву героїні матеріалу
Юлія спілкується з деякими друзями у соцмережах. Багато з них виїхали з рідного міста.
«Десь у 2017 році працювала у соцзахисті. Там часто спілкувалася з переселенцями і розпитувала про ситуацію з «ДНР». Усі казали, що вони цього не хотіли. Люди 20-40 років після цих подій виїхали з окупованих територій. Тобто, там живуть люди, яким повністю «промили» мізки пропагандою, або ж пенсіонери, які ще жили у радянському світі».
Юлія не може зрозуміти, звідки взявся у головах людей вірус росії. Адже у Донецькій області до подій 2014-го постійно святкували українські свята.
«У нас були і дні вишиванки, і Івана Купала, також ми завжди святкували День незалежності, День конституції. І я дійсно не знаю, що змусило людей повністю змінити своє бачення. Кажуть, що олігархи продали наш Донбас. Я думаю, все так і сталося».
На сьогодні Юлія у Тростянці почуває себе добре. Навіть краще, ніж у себе вдома.
«Я хочу додому, але до того моменту поки не було війни. Зараз я не хочу туди їхати, мені там буде важко. Мені дуже хочеться тут залишитися, дуже люблю природу. До речі, у нас в Дружківці немає такої кількості зелені. Місто сіре саме по собі. А Тростянець – це просто рай для душі. Усе навколо зелене, красиве. Дуже подобається ставлення влади до архітектурних цінностей. Чесно, я тут відчуваю себе, як вдома. І мене це навіть трохи лякає. Я не хочу додому. Єдине – я хочу побачити всіх своїх друзів. Мені здається, що я казці. Інколи я думаю, що це все сон і я скоро прокинуся. Я часто питаю себе – це точно наяву? Я не хочу прокидатися».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
