Сьогодні, 24 лютого 2025 року виповнюється третя річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ця дата є болюча і щемлива для кожного українця. За ці три роки тростянчани відчули на собі всі жахіття війни: окупацію, обстріли, втрати серед військових і мирного населення, а також постійні повітряні тривоги.
Редакція Тростянець.City поспілкувалася з жителями міста, щоб дізнатися, як війна вплинула на їхнє життя за останні три роки. Люди розповідали про втрати, труднощі, постійні повітряні тривоги та страх за рідних. Дехто втратив домівку, cпокій чи близьких, інші змушені були пристосовуватися до нових реалій.
У кожного своя історія, сповнена болю та випробувань, але бажання в усіх одне — прагнення миру та закінчення війни.
Життя тростянчан останні три роки
Пані Наталія поділилась своїми особистими переживаннями, які з’явились через війну:
"В мене не змінилось життя з початку і дотепер. Нічого не змінилось. Як був страх, так і є. За майбутнє хлопців переживаю, за сина і внуків. Син військовий, а внуки по 15-16 років. Що їх далі чекає? Яке в них майбутнє буде?
І взагалі говорити не можу… Як тільки починаю — так сльози навертаються. Страшно за все: і за Суми, і за Охтирку, і взагалі страшно сьогодні залишитися без даху над головою”, – зазначає жінка.
Андрій — школяр, три роки свого юнацтва він живе у війні. І ось, що він каже:
“Зі школою нічого не змінилось: як вчились онлайн, так і вчимося. Ненавиджу тих рашистів. Ми, коли тікали в село, вони по людях прямою наводкою били. Дядько у мене зараз воює, хвилююсь за нього.
Хочеться, щоб не було тривог, щоб відмінили комендантську годину, навіть в школу ходити трохи хочеться. І щоб ця війна вже закінчилася”.
Василю Дмитровичу 74 роки і він поділився, що не дає йому спокою.
"Все ніби нормально, аби тільки не хворіти. Коли були в окупації, важко було. Дуже схуд, а зараз хоч трохи поправився. Ви б мене тоді бачили — одна шкіра та кістки залишилася. Переживав і дуже хворів… Але нічого, слава Богу живі — і це головне.
Аби швидше закінчилася ця війна. А то лягаєш спати, тільки глянеш на екран чи в телефон, а там знову тривога. Сумська область червона… Летять “шахеди”, їх збивають. І так щодня”.
Пані Валентину ми зустріли по дорозі до бібліотеки і запитали чи змінилося її життя за період широкомасштабного вторгнення.
“Важко сказати, напевно складніше стало жити. У мене на вокзалі батьківську хату розбили. Війна показала хто є хто. Під час окупації сусіди проявили себе з різних сторін, багато в чому розчарувалась.
Після окупації стало спокійніше. Я займаю себе роботою. Шкарпетки вяжу, ходжу в бібліотеку, тобто знаходжу собі заняття. Але все дуже змінилося”.
Серед тростянчан були й ті, кому важко було відповісти на поставлене питання, адже вони переживають особисте горе та втрати.
Війна знищує не тільки матеріальні речі, але й внутрішню рівновагу. Це болючі втрати, безжальні рани в серці, які не виліковуються навіть через роки. І це не просто жах — це нескінченна боротьба за те, аби залишитися живим, аби вірити в майбутнє, коли немає впевненості навіть у наступному дні.
Слідкуйте за нами в Facebook та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
