Щороку в четверту суботу листопада, в Україні вшановують памʼять жертв Голодомору 1932-1933 років та масових штучних голодів 1921-1922 і 1946-1947 років.
Сьогодні 25 листопада 2023 року, під час російсько-української війни, ми виборюємо не тільки свободу, а й справедливість. Важливо щоб весь світ визнав Голодомор - геноцидом українського народу, який спричинив сталінський режим.
Голод 1932-1933 років є найбільш трагічним з усієї історії України. Він був створений радянською владою з метою придушення опору селян вступати в колгоспи. Багато років керівництво Радянського Союзу приховувало інформацію про чисельні смерті українців від голоду. Тільки після проголошення незалежності України, почалося розслідування про масштаби злочину та визнання Голодомору – геноцидом українського народу.
Голод забрав мільйони життів українців та населення Кубані. За даними дослідників, у 1932-1933 роках від голоду померли 10,5 мільйонів українців. Найбільше постраждали північна та східна частини України, де загинуло 52,8% від всього населення.
“Траву вибирали не гірку, бо тоді було огидно їсти”
Бабусі Марії 88 років, вона народилась в Печинах, де і господарювала все життя. Перед повномасштабним вторгненням рідні забрали стареньку до міста, бо відчували: “щось буде”, а Печини близько до кордону.
“Я народилася в 1935 році в селі Печини, але мої батьки дуже багато всього розповіли про ці страшні часи. На початку голоду, вся моя родина переїхала в інше місце проживання, у нас не було нічого. Про ліжко чи подушку можна було лише мріяти. Це були важкі часи, спали на власноруч виготовленому “ліжку”. Воно було схоже на стіл, високе та мало багато дощок з потайними сховищами”, – розповідає пані Марія.
Голодомор в УкраїніФото: BBC
Під час голоду забирали все, абсолютно все, якщо бачили зерно, то все до останнього зернятка вилучали. Сімʼї бабусі Марії залишили лише картоплю, за рахунок якої спочатку жила родина. Потім і це забрали.
“Моя мама заховала зерна пшениці під саморобне ліжко, в таємне сховище. Як тільки комуністи зайшли до хати, одразу рукою залізли в те ліжко, намацали зерно та нічого не лишили. Їли те, що могли віднайти. Очистки з картоплі, лушпиння із зерна, якщо таке находили. В найскрутніші часи збирали листя з липи та траву. Це все сушили, а потім вже перетирали в ступі. Головне – траву вибирали не гірку, бо тоді було огидно їсти”.
Трава приготовлена в ступі
Люди ховали залишки зерна та їжі в землю, але земля – це перше місце, де шукали зерно. Перерито було все. Вилучали навіть картоплю, та що в печі стояла.
- Навіщо? - Невідомо.
В селі Печини був старий млин, в яком заховала небагато зерна. Спеціальним знаряддям «цепом» перебивали пшоно та пшеницю, це був єдиний варіант виживання.
В родини пані Марії був чердак. Одну його половину замазали глиною, а іншу ні. На підлогу засипали залишки зерна, на зерно клали дошки та це все замазували глиною. На ніч пускали туди курей, щоб вони залишили після себе відходи. Бо комуністи не хотіли лізти в перетравлені залишки курячого життя. Так і виживали на цьому зерні.
“Ми жили на вершині, а біля нас був обрив. Біля нас люди завжди ходили до Тростянця. По дорозі було йти далеко, тому проклали шлях через обрив.
Скільки ж там померло людей, навіть не перерахувати. За спогадами мого тата, місцеві ідуть і просто падають замертво. Тільки одним возом вивезуть всі тіла на кладовище, так знову хтось помер. Їх вже хоронили на тому схилі. Чимало людей в ті часи пухли з голоду. Руки та ноги наливалися водою через нестачу їжі. Сказати скільки померло з голоду – неможливо. Багато загинуло від хвороб: віспа, чума, холера”, - розповідає пані Марія.
Міграція – єдиний спосіб вижити
Була одна жіночка, яка приходила в гості до мами Марії. І в один з таких візитів вона сказала: “Відчуваю, що скоро помру”. Так і сталося. Жінка покупалася, одяглась в чисте, та стала чекати своєї смерті. Знайшли її у своєму будинку, але без вбрання. Односельчани, не комуністи, все вкрали з хати. Навіть тіло роздягнули.
“Якщо ви думаєте, що все забирали лише люди прислані з іншого міста чи регіону - ні. Односельчани співпрацювали з владою. Саме ці люди забирали останнє в сімей. Потім, звісно, їх нагородили. Хтось став бригадиром, хтось головою артілі. Така карʼєра будувалась на виснажених та страждаючих людях. Я такого не розумію”, - гірко пригадує бабуся.
Тварин в господарствах майже не залишилося. Годувати було нічим та і самим треба було чимось харчуватися. Після голоду, прийшли кращі часи. Люди почали вступати в колгоспи. Свою скотину майже всю здавали. До Другої світової війни можна було ще якось вижити.
“Міграція – єдиний спосіб вижити. З Печин виїжджали до Краснодару, також Полтавської області. Будь-куди, аби не лишатися в селі. Звісно, були хитрі люди, які могли щось вкрасти чи краще сховати. Такі залишалися. А взагалі багато сімей вимерло”.
Жертви голодоморуФото: Вікіпедія
В селі Печини була велика церква, яку розібрали в 1933 році й в результаті побудували нову церкву в Тростянці. Влада змінювалась і потрібно було показати результат цієї події.
“Говорять, що найбільший голод був в Україні - спеціальний, штучний голод. Але свою місію комуністи виконали. Люди почали вступати в колгоспи. Насамперед забирали коней та волів для посіву полів. Все було добре, та і зараз добре. Хвала Богу що снаряди над головою не літають”.
В Україні є давній звичай – у памʼять про померлу людину запалити свічку чи лампадку. Щороку в день памʼяті жертв Голодомору, вшановуються памʼять тих, хто помер від голоду, запалюють свічки.
Геноцид українського народу – Голодомор 1932-1933 років. Ніколи не пробачимо!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Instagram!
Там ми розказуємо про все, чим живе Тростянецька громада!
Що було раніше
Влада Олійник подолала 30 кілометрів заради народження донечки на вільній землі, а не в окупації
